Відьмак. Час Погорди

— Рубай його! — почула ззаду. — Рубай його, дівчино!

Цірі відхилилася у сідлі, шарпанням вуздечки й ударами ніг змушуючи галопуючого коня змінити напрямок, крутнула мечем. Чоловік із арбалетом розвернувся в останній момент, вона побачила його викривлене страхом обличчя. Піднята для удару рука на мить завагалася, і того вистачило, аби галоп проніс її далі. Почула клацання звільненої тятиви, кінь завищав, мотнув задом, устав дибки. Цірі стрибнула, вириваючи ноги зі стремен, вправно приземлилася, падаючи у напівприсяд. Над’їжджаюча Іскра перевісилася з сідла в різкому замасі, тяла арбалетника в потилицю. Арбалетник упав на коліна, похилився уперед і плюснув чолом у калюжу, розбризкуючи багнюку. Поранений кінь іржав і бився неподалік, нарешті погнав поміж хатами, б’ючи задом.

— Ти ідіотка! — крикнула ельфійка, минаючи в розгоні Цірі. — Ти холерна ідіотка!

— Застрибуй! — крикнув Кейлі, під’їжджаючи до неї.

Цірі підбігла, схопилася за витягнуту руку. Розгін підірвав її із землі, плечовий суглоб аж затріщав, але вона зуміла заскочити на коня, притиснутися до спини світловолосого Щура. Пішли вони у чвал, минаючи Іскру. Ельфійка розвернулася, наздоганяючи ще одного арбалетника, що кинув зброю і втікав у напрямку воріт стодоли. Іскра наздогнала його легко. Цірі відвернулася. Почула, як утятий арбалетник завив: коротко, дико, наче звір.

Наздогнала їх Містле, що тягла осідланого коня. Крикнула щось, Цірі не зрозуміла слів, але зрозуміла, чого та хоче. Відліпилася від спини Кейлі, зіскочила на землю на повному ходу, побігла до коня, небезпечно наближаючись до будинків. Містле кинула їй вузду, обернулася і крикнула щось, застерігаючи. Цірі відвернулася саме вчасно, аби спритним напівобертом уникнути зрадницького уколу списом, який наніс кремезний поселенець, що оце вискочив із хліва.

Те, що сталося пізніше, довгий час переслідувало її уві снах. Пам’ятала усе, кожен рух. Півоберт, який врятував її від наконечника спису, поставив її в ідеальну позицію. Списоноша ж, сильно вихилившись уперед, не міг ані відскочити, ані заслонитися держаком, який тримав обіруч. Цірі рубанула пласко, викручуючись у зворотній напівоберт. На мить побачила відкритий для крику рот на обличчі, порослому кількаденною щетиною. Бачила продовжене лисиною чоло, світле вище лінії, над якою шапка чи капелюх рятували від засмаги. А потім усе, що вона бачила, заслонив фонтан крові.

Вона все ще тримала коня за вузду, а кінь, наполоханий тим жахливим виттям, сіпнувся, зваливши її на коліна. Цірі вузду не випустила. Поранений вив і харчав, конвульсивно бився між соломою і гноєм, а кров з нього бризкала, наче зі свині. Цірі відчула, як шлунок підходить до горла.

Поряд урила копитами свого коня Іскра. Хапаючи вузду її тваринки, шарпнула, ставлячи на ноги Цірі, яка все ще чіплялася за неї.