Відьмак. Час Погорди

— Довго не дихатиме. Най-би пес йо брав! Їдьмо просто на Амарілло, хлопи. До префекта. Віддамо йму дівку й загорнемо нагороду.

— До Амарілло? — Реміз почухав потилицю, глянув на поле недавньої битви. — Тамто вже кат нас вигляда! Що ти префекту скажеш? Лицарі биті, айбо ви цілі? Гий вшитко наверх вийде, префект вас повісити накаже, а нас етапом у Сарду відішле… Й тоді вже Варнхагени шкіру-то з нас злуплять. Вам, може, й до Амарілло шлях, але мені краще у ліси залягти…

— Ти ж шваґер мій, Ремізе, — сказав Скиглик. — І хоча псячий ти сине, бо сестру мою колотив, усе ж родич. Тож я ти шкіру збережу. Кажу, їдьмо до Амарілло. Префект зна, що між Сверсами й Варнхагенами — ворожнеча. Зустріли си, побили си вба, звичайна для них справа. Що моглисме? А дівку — от зара’ запам’ятайте мої слова — знайшлисме пізніше. Ми, Хвати. Й ти в’єдно віднині Хват, Ремізе. Префект хрін там зна, скілько нас зі Сверсом поїхало. Не підрахує…

— А ти ніц не забув, Скиглику? — запитав спроквола Реміз, споглядаючи на другого пахолка з Сарди.

Скиглик повільно розвернувся, після чого блискавично вихопив ніж і з розмаху всадив його пахолку в горло. Пахолок захрипів і звалився на землю.

— Я ніц не забуваю, — холодно сказав Хват. — Ну, то зара’ ми тута свої всі. Свідків катма, та й голів для поділу нагороди — не забагато. На коней, хлопи, до Амарілло! Ще чималий шмат дороги між нами й нагородою, ніц нам зволікати!

Коли виїхали вони із темного вологого букового лісу, побачили біля підніжжя гори село, кільканадцять стріх всередині кільця низького частоколу, що вигороджував закрут невеликої річки.

Вітер приносив запах диму. Цірі ворухнула задерев’янілими пальцями рук, прив’язаних ременями до луки сідла. Задерев’янілою вона була уся, сідниці боліли нестерпно, докучав повний сечовий міхур. У сідлі була вона від світанку. Вночі не відпочила, бо наказано було їй спати із руками, прив’язаними до зап’ястків Хватів, що лежали по обидва боки від неї. На кожен її рух Хвати реагували лайкою й обіцянками стусанів.

— Селище, — сказав один.

— Бачу, — відповів Скиглик.

Вони з’їхали згори, копита коней захрустіли серед високої, спаленої сонцем трави. Скоро вони всі опинилися на вибоїстій дорозі, що вела просто до села, до дерев’яного містка й брами в частоколі.

Скиглик затримав коня, підвівся у стременах.

— Що вно за село? Ніколи тута си не ходили. Ремізе, околиця тобі відома?

— Гейби колись, — сказав Реміз, — звала си та околиця Білою Річкою. Але гий крутанина ся почала, пара тутешніх пристали до повстанців, і тоді Варнхагени з Сарди червоного півня тудой підпустили, людей посікли альбо в неволю погнали. Тепер оде самі нільфгардські осадники тута мешкають, новопоселенці. А село переназвали Ґлисвеном. Ті осадники — люди недобрі, затяті. Кажу вам: тута ми не погуляємо. Їдьмо далі.

— Коням тре’ відпочинок, — запротестував один з Хватів, — та й нагодувати їх тре’. А в мене й самого в кишках грає, гейби орган тамко гудить. Що нам ті новопоселенці, курява одна, дрібнота. Наказом префекта під носом їм махнемо, а префект — як і вони, нільфгардець. Побачте, у пояс нам си кланяти стануть.