Лист до короля

— Ні, — заперечив Тіурі, стримуючи позіхання. — Ще цілих два дні з половиною, я хочу, якщо вдасться, доїхати швидше.

— У мене є новини про вбивцю, — сповістив Вармін.

— Про Кобру?! — вигукнув Паккі.

— То його, виявляється, звуть Кобра? Вперше чую про такого!

— Які новини?! — поквапив його Тіурі.

— Ти можеш більше не боятися, його незабаром спіймають. Ходімо донизу, там на вас чекає смачний обід.

З цими словами він вийшов з кімнати.

— Який же я осел! — бідкався Паккі, коли Вармін вийшов. — Патякаю, що не слід.

— Чому Вармін не повинен знати, що нашого ворога звуть Коброю?

— І все-таки я осел. Це тому, що я ще не зовсім прокинувся. І справді неважливо, чи знає про це Вармін. Нам же все одно, якщо ми цього Кобру ніколи не бачили!

Повідомлення Варміна, одначе, прогнало останній сон, і друзі швидко спустилися вниз. Вармін і троє його воїнів уже чекали на них. Поки вони їли, Вармін сказав, що годину тому до трактиру примчав очманілий вершник — це був один із пастухів, що жили ближче до східного боку пагорбів.

— Пастух розповів, що він був сам зі своєю отарою, коли раптом побачив якогось вершника. Той зліз з коня і попросив їсти. Пастух упізнав у ньому вбивцю за нашим описом. Він був одягнений у все брунатне; волосся світле, крислатий капелюх. Пастух дуже злякався і не зміг цього приховати. Той пригрозив, що вб’є його, якщо він покличе на допомогу. І пастух зробив найкраще з того, що міг: скочив на коня чужоземця і кинувся геть! Убивця пустив стрілу йому вслід, але, на щастя, не поцілив.

— Стріла застрягла в його шапці, — додав один із воїнів.

— То де ж той пастух? — запитав Тіурі. — І чому ви мене не розбудили?

— Це було зайве, а ти спав так солодко. Та ми негайно ж відправили групу озброєних людей до місця, де пастух зустрів чужоземця. Четверо моїх воїнів піш-ли з ними. Пастух показував їм дорогу. Він зметикував і вчинив розумно, коли захопив коня вбивці. Отже, той не зможе далеко втекти.

— І то правда, — погодилися хлопці.

І все-таки Тіурі хотілося самому поговорити з пастухом, дізнатися трохи більше про людину, чию лють він відчував повсякчас, звідтоді як в’їхав до Данґрії. Поза всяким сумнівом, це був Кобра. Тепер його переслідують зусібіч, він не має коня, а вони відійшли далеко вперед; лишається подбати, утім, лише про те, щоб втримати цю перевагу. Він подивився на Варміна:

— Може, вже й не доцільно вам супроводжувати нас далі? Я вважаю, що нам більше не варто боятися цього чоловіка, небезпека вже позаду.

— Твоя воля, — відповів Вармін. — Хоча це невеликі зусилля супроводити вас ще дещицю шляху, а через Місячні пагорби дорога безлюдна. До того ж намісник доручив мені захищати вас, і я б не хотів, аби з вами щось трапилося після того, як ми попрощаємось.

Тіурі усміхнувся:

— Я вдячний і вам, і королівському намісникові за допомогу, без вас нам було б непереливки.

Нарешті було вирішено, що Вармін і троє його воїнів супроводжуватимуть друзів принаймні до краю Місячних пагорбів. А там видно буде, що робити далі.