Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
— Так, — проказав Вармін. — Я передав Імінові твоє прохання говорити з самим намісником.
— І тут знову звідкілясь виник чужоземець, — провадив далі Імін. — І заявив, що такі, як ви, неодмінно мають сидіти у в’язниці. А я йому: «Це, здається, вас тішить! Ви, мабуть, знаєте цих хлопців?» Але він заперечив. «Ну як же, — здивувався я, — ви ж розпитували про юнака з темним волоссям і світлими очима?» — «Таких багато, — відказав він. — Цього хлопця я не знаю. А той, про кого я розпитував, — мій друг. Він хотів іти зі мною через річку, але, певно, десь затримався. Він прийде зі сходу, з Данґрії».
— І тут, — повільно промовив Вармін, — я й розповів йому про посланця, який проїхав напередодні. У нього теж було темне волосся й світлі очі. Можливо, мені не слід було говорити, але я нічого не запідозрив. А той, як почув це, злякався.
— Злякався, так, — кивнув Імін. — Підняв голову й поглянув на нас. Тут я побачив його очі і теж злякався. Ніби в очі змії зазирнув! Той одразу заквапився, помчав через міст, неначе його переслідував диявол.
«Он воно, значить, як, — подумав Тіурі. — Чужоземець, звісно, Кобра: це зрозуміло. Спершу шпигун вважав, що людина, яку він шукав, надовго й надійно замкнута у в’язниці. Та почувши, що на захід проїхав інший юнак — посланець до короля Унавена, засумнівався і кинувся за ним. Бідолаха писар був убитий стрілою, що призначалася для нього, Тіурі! Але тепер Кобра вже знає, що помилився й убив не того. Вкравши у посланця листа і прочитавши його, він зрозумів, що це, звісно, не той лист, якого він шукав...»
Вармін тим часом розповідав далі:
— Згодом, коли ви поїхали, я говорив з намісником. Він, схоже, був стривожений новинами, які привіз посланець із Данґрії. І запитав мене, чи добре ми вас спорядили в дорогу, а потім немовби подумав вголос: «Та як можна було їх відпускати без охорони?» — «Чому, шляхетний пане?» — запитав я. «Тому, — відповів він,
— що їм може загрожувати небезпека». І тоді я розповів йому про чоловіка на мосту. Зовсім коротко, але його, здавалося, це приголомшило. «Варміне, — запитав він, — ти зможеш наздогнати тих хлопців? Мчи за ними щодуху, візьми з собою з десяток озброєних воїнів. А як доженеш — їдь з ними разом і захищай, якщо знадобиться, навіть ціною свого життя. Добре, якби ти й посланця з Данґрії зумів наздогнати. Можливо, я перебільшую, але, здається, їм усім загрожує небезпека
— особливо цих двом хлопцям», — так сказав він, і ось чому ми опинилися тут.
Вармін подивився на Тіурі:
— Ну то як, береш нас за охорону? Чи намісник турбувався даремно, і ніяка небезпека тобі не загрожує?
— Думаю, що загрожує.
— І вбивство посланця з Данґрії з цим якось пов’язано?
— Так. Я зустрічав його раніше. Він мені допоміг. А тепер. тепер його вбито, а я — живий.
— Що ти маєш на увазі? — запитально поглянув на хлопця Вармін.
— Мені не хотілося б про це говорити.
Вармін знизав плечима:
— Намісник наказав, щоб я тебе ні про що не розпитував. Я зроблю так, як мені доручено, й допоможу людьми та зброєю.
— Дякую, — сказав Тіурі. — Тож, рушаймо?
Він підвівся і відчув, що його ноги тремтять від утоми. Та попри це уже за мить юнак опинився в сідлі.
Так він і Паккі в оточенні воїнів намісника продовжили свій шлях.
На світанку дорогою їм почали траплятися люди -пастухи, що випасали овець на схилах. Вармін заговорив з ними, розповів про вбивство, описав, як міг, зовнішність убивці й попросив пильнувати за ним.
Близько полудня вони дісталися хутора, де стояв трактир і можна було відпочити. Невдовзі вони вже сиділи за столами, а трактирник подавав їм їсти. Вар-мін повідомив йому, що вони прибули від намісника, і запитав, чи зможуть отримати свіжих коней.
— На весь гурт у мене бракує коней, — зітхнув трактирник. — Так багато в мене немає.
Вармін поглянув на Тіурі.
— Як вважаєш, чи не зачекати нам, допоки коні відпочинуть, а тоді їхати усім разом? Нам і самим потрібен відпочинок.
Тіурі кивнув:
— Гаразд, але я не хочу залишатися тут занадто довго.
Вармін уважно поглянув на нього:
— Ти такий втомлений, що потребуєш відпочинку і твій товариш також. Дивись-но — він уже спить.