Лист до короля

— Чому ви так вирішили? — своєю чергою здивувався Тіурі і враз згадав чоловіка, який сміявся, перехилившись через парапет мосту.

— Про це я тобі ще розкажу, — пообіцяв Вармін. — Але що нам робити тепер? Мертвого не можна залишати тут, а вбивцю треба спіймати як не зараз, то завтра... І слід сповістити про все в Данґрію і королю; в усякому разі дістатися хоча б до Інґевелла. Це найближче, там можна буде знайти посланця, а воїни лицаря Андомара допоможуть шукати вбивцю. Він же міг і до Інґевелла повернутися, чи не так?

— Маєте рацію, — погодився Тіурі. — Та ми не можемо чекати. Нам треба їхати вперед.

— Знаю, — сказав Вармін. — І ми будемо у вашому розпорядженні, допоки ви цього бажаєте. Як ти вважаєш, чи можу я доручити трьом зі своїх людей подбати про померлого та з’їздити до Інґевелла?

— Звісно.

За мить троє вершників від’їхали, і Вармін знову звернувся до друзів.

— Я маю розповісти, чому намісник відрядив нас, -почав він. — То як ми зробимо? Одразу поїдемо далі чи трохи перепочинемо?

— Відпочиньмо, авжеж, — попросив Паккі, і Тіурі погодився.

Вони сіли на узбіччі, і Вармін розпочав свою оповідь:

— Учора ввечері посланець із Данґрії — нехай спочиває. — прибув на Переправу.

— Ви знали, що він посланець? — запитав Тіурі.

— У нього не було причин це приховувати. Він мусив змінити коней — гінці завжди й повсюди отримують свіжих коней. Отож, йому дали коня, і він одразу помчав далі, аби подолати ще частину дороги, а вже потім відпочити. От і все про посланця. Решту нехай розповість Імін: він чергував минулого ранку.

— Вранці я стояв на посту, — пристав до розмови один із вершників, — тепер уже можна сказати: учора вранці. Першим до мосту підійшов той чужоземець — тобто, я думаю, що чужоземець, через його вимову. Він сплатив мито, три золотих, позаяк перетинав річку вперше. І розговорився зі мною. Ми розмовляли про різні речі, тобто про погоду, врожаї тощо. І тут він мене спитав, чи не переходив останнім часом через міст юнак. Чи, можливо, двоє юнаків. Один із них — років шістнадцяти, з темним волоссям та світлими очима, а про другого він нічого не сказав. І я відповів, що так, було тут двоє юнаків, тобто — ви, які не змогли сплатити мито і, звісно ж, мусили залишитися на східному березі. І, здається, це його потішило... і тим, можливо, багато про що було сказано. Чужоземець сказав тільки: «Так-так», але можу присягнутися, що він посміхався. Я не міг до ладу розгледіти його обличчя — він насунув глибоко на очі свого капелюха, а той був доволі крислатий.

— І ви не уявляєте навіть, який він на вигляд? — запитав Тіурі.

— Ні. тільки що русявий, бо волосся стирчало з-під крис, і дуже просто вдягнений, усе брунатне. і він. гаразд, слухай далі. Пізніше ви знайшлися на острові, і Вармін мав забрати вас звідтіля, а я й думати забув про чужоземця — гадав, що він давно вже проїхав. Але коли я стояв на мосту з іншим вартовим і дивився, як вас забирали з острова, той зненацька опинився біля нас і каже: «Оце, значить, ті хлопчаки, що уникають сплати мита. Ганьба, як вони сміють!» Потім запитав нас, яке покарання на вас очікує і, здавалося, був дуже втішений відповіддю, бо, перехилившись з мосту, щоб подивитися на вас, знову засміявся. Його сміх мене неприємно вразив. Я вважав, що ви маєте дістати по заслузі, проте той чолов’яга мені не сподобався. Усі вартові пішли назад до шлагбаума, там скупчилися люди, що бажали перейти міст. І тут підійшов Вармін.