Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
XXIX
ВАРТОВІ ТРУНИ
Коли Фандор приглядався до книги запису актів громадянського стану, то зробив дивовижне відкриття, що свідками Елен стали люди випадкові: з одного боку, страшний Фантомас, а з другого — граф д'Оберкампф, обер-камергер Голландії. Він просто отетерів. Що означають підписи цих двох чужаків? Як Фантомас, коли вже санітар Клод і справді Фантомас, наважився підписати справжнім іменем шлюбну угоду? Чого це граф д'Оберкампф назвався хрещеним батьком Елен і вважає, що її звати Елен Майєнбург?
Знервований і розгублений Фандор, убитий розпачем, до якого довели ці незвичайні події, які віднедавна навалювалися на нього, не знав, що й гадати. Проте міркував над цим він недовго. Надто великий смуток не давав зосередитися на іншому; його тривожили лише думки про Елен.
— Облишмо це, Жюве, — благав він. — Яке це має значення? — І знову опустився на коліна біля Елен, прикипівши поглядом до вмирущої.
Жюв хвилину вагався. Він читав і перечитував фатальний рядок, де санітар Клод підписався як «Фантомас»!
— От паскуда! — бурчав Жюв. — Помирає його донька, а він глузує і кпинить. Фантомасові й справді немає нічого святого.
Жюва тим часом мордували дві думки. Йому страшенно кортіло знову повести непримиренну боротьбу проти Генія зла, проти нелюда, що вимкнувся з зали суду в Міньясовій подобі і ще раз утік, тепер перекинувся на санітара Клода. Отже, й уник арешту, про який віддавна мріялось інспекторові.
— От паскуда! — лютився Жюв.
Він уже ступив крок, щоб вийти з кімнати й віддати наказ, щоб поліція шукала Фантомаса. Але помітив Фандора, що вкляк біля Елен, тоді як лікар за ним промовисто хитав головою. Так, цієї миті він багато віддав би, аби переслідувати злочинця. А проте лишився… Ноги його наче прикипіли до землі у палаті, де помирала нещасна Елен.
«Я не можу його залишити», — думав Жюв. Дивлячися на Фандора, він уявляв, який розпач долає його молодого друга. Адже добре видно, що смерть Елен не забариться, що настане вона через лічені хвилини. Уже абат, що освячував шлюб, тихо бурмотів поминальну молитву. За ним зі скорботними обличчями, знявши капелюхи, застигли заступник мера й президент. Тільки секретар був незворушний. Він тим часом нумерував сторінки, не усвідомлюючи, що ця його дія зараз недоречна й огидна.
Жюв лишився і на кілька хвилин навіть забув про Фантомаса. Драма невпинної боротьби з бандитом поблякла перед драмою Елен, цієї бідолашної дівчини й нареченої, яку нещаслива доля помістила в цю клініку і яка мусила одружитися за трагічних і сумних обставин.
Збігло кілька хвилин, Жюв навіть не тямив, що з ним. Він стояв навколішки й плакав, не помічаючи сліз. Горе його було незмірним, він тяжко побивався за Елен. Та ще більшого жалю завдавало йому нещастя Фандора, що був йому наче рідний син.
— Бідолашний, — проказав Жюв. І повторив, дивлячись на Елен: — Бідолашні діти!
У палаті було тихо, тільки шурхотіли сторінки, що їх гортав байдужий секретар. Збігло ще кілька хвилин, і раптом лікар порушив тишу.
— Пане Фандор, — мовив він повільно, — поцілуйте мадам.
Фандор злякано дивився на нього, і лікар поквапив його:
— Швидше…
Фандор схилився над восковим обличчям, приклався губами до вуст Елен.
Відчув її останній віддих, і йому здалося, ніби серце його розбилося на друзки, коли вуста Елен нараз похололи, знерухоміли, обм'якли.
Лікар узяв руку бідолашної і сумно відзначав, як слабшає пульс. Потім мляво махнув рукою, безсилий перед невблаганною таїною смерті. Лагідно, з безмежним смутком повідомив:
— Це вже кінець!
Фандор підвівся і одійшов у куток, здригаючися від ридань. Жюв підійшов до лікаря.
— Вона й справді нежива? — запитав він, мовби не можучи збагнути жахливої правди, мовби гадаючи, що почув моторошне блюзнірство, неможливе й неприпустиме. Але лікар лише похитав головою.
— Вона померла, — проказав він, — і зовсім не страждала. Бачите, який у неї спокій на обличчі?
Президент республіки і заступник мера мовчки попрощалися. І вийшли, щоб не порушити безмежної трагедії, яка розігралася перед ними, розуміючи, що слова розради видаватимуться зараз глумом, коли все огорнув розпач. Лікар одвів Жюва вбік:
— Мене непокоїть ваш приятель. Цей бідолашний молодик у крайньому відчаї. Подбайте про нього, пане Жюв. Спробуйте розрадити, збурюйте в ньому вже й не знаю які почуття, але не давайте думати про цей невеселий шлюб, про цю страшну смерть. Людський мозок здатний боротися до певних меж… Подбайте про свого друга.