Одіссея найкращого сищика республіки

— Вони не могли так швидко приїхати. Це тутешні, отримали наказ. Нехай перевірять телеграми, які відправляли сьогодні на Сицилію і які приходили звідти, — підказав я. — Куди мене привезли?

— Це маєток батьків одного з офіцерів. Вирішено, що тримати вас у відділку небезпечно, бо спроби замаху можуть повторитися. Вас триматимуть тут. Офіцери вражені. Їм дуже не подобається нахабство мафіозі, вони у захваті від вашої мужності. Голіруч ви перемогли трьох озброєних бандитів.

— То нехай просто відпустять мене, і я зникну!

— Не можуть, вони вже повідомили в Рим. Господи, я аж сам собі не вірю. У вас завжди в історіях такі карколомні пригоди, але ж я думав, що то вигадки. А воно...

— Мені треба втекти, інакше карколомні пригоди на цьому закінчаться.

— Я спробую вам допомогти. Є один варіант. Не буду нічого про нього говорити, але спробую.

— Поспішайте, поки мене не повезли звідси.

— Так, я поспішатиму. — Він постукав у двері. Їх відчинило одразу двоє офіцерів, що тримали в руках якісь дивні пістолети. Я таких раніше не бачив. Офіцери випустили Чуванова, одразу зачинили двері.

До ранку я спав невеличкими проміжками, часто прокидався і знову чекав нападу. Далі мене так і охороняли одразу двоє. Коли приносили їжу, один відчиняв двері, а другий тримав пістолет напоготові. Від мене вимагали, щоб я повертався обличчям до протилежної стінки. Ставили їжу чи воду на підлогу і швиденько виходили. Вони боялися мене. Недарма, бо я сховав у рукаві ніж одного з нападників. Хоч якось був озброєний, уже щось. З їжі приносили сир, хліб, якусь смачну олію. Я з апетитом їв і чекав нагоди втекти. У підвалі було темно, я задрімав, але був напоготові. Почув кроки. Взявся за ніж. Під ноги щось просунули. Аркуш паперу. Я взяв його. Ще щось. Тоненька свічка, кілька сірників і шматок коробки, щоб можна було запалити. Що б це могло значити? Я запалив сірник, потім свічку, побачив аркуш, списаний акуратним почерком. Російською. «Іване Карповичу, це Василь Опанасович. Якщо лист потрапив до вас, наш план вдався і охоронці зараз дудлять вино, яке привіз дон Луїджі. Я знайшов його, бо він може вам допомогти. Але і ви мусите допомогти йому. Річ у тому, що донька цього чоловіка зникла. У Росії. Він вважає, що доньку викрали. Але викрадачі не вимагали викупу. Поліція нічого не знайшла, а може, і зовсім не шукала. Батько дуже хвилюється і не знає, що робити. Та я переконав його, що ви — саме та людина, яка зможе знайти його доньку. Так, я розумію, що, можливо, дівчини немає в живих. Але ми будемо сподіватися на краще. Особисто я вірю, що дівчина жива. Щоб батько допоміг вам, ви мусите дати слово, що шукатимете її. Я знаю, що ви не порушите обіцянку. Я розумію, що ви зараз хочете дістатися Барселони. Ваша донька там? Ніхто не хочете зупиняти вас. Я попередив Луїджі, що ви візьметеся до справи не одразу. Але я хочу, щоб, як тільки ви повернетеся до Росії, саме пошук доньки пана Луїджі став вашою першою справою. Так? Якщо ви згодні, підійдіть до дверей і скажіть: „Ло джуро!“. Це значить „я присягаюся!“. Якщо скажете, то погодитеся шукати дівчину. Підійдіть і скажіть, тільки не дуже гучно, щоб охорона не почула».

Усе це було не схоже на якусь пастку. Для чого пастка тому, хто вже у пастці? Я підійшов до дверей і сказав:

— Ло джуро!

Тоді під дверима з’явився новий аркуш. Знову почерк Чуванова. «Іване Карповичу, я дуже радий, що ви погодилися. Цієї ночі чекайте. Вас довезуть до Барселони. До самої Барселони! А ви пам’ятайте про дане слово! Будь ласка, спаліть обидва листа, а свічку й сірники допаліть, щоб їх не залишилося. Ми мусимо берегтися».

Я почув, як чоловік, що був за дверима, обережно пішов геть. Я спалив обидва аркуші, а також свічку і сірники. За деякий час повернулися охоронці. Вже нетверезі. Бубоніли, сміялися, потім передали келих вина і мені. Я вдав, що випив, а насправді непомітно вилив. Не було схоже, що це отрута чи снодійне, але я не втрачав пильності. Вбивці могли прийти і сюди. Та час спливав, усе було спокійно. Я дрімав і забороняв собі думати про те, що вже дуже скоро можу опинитися поруч із Монікою. Вся ця подорож учила мене, що будь-які сподівання марні, а готуватися треба до найгіршого. Будь що буде.

Мені принесли їжу. Вже нові охоронці, але теж нетверезі. Можна було спробувати, напасти, але повірив Чуванову. Не взявся за ніж, поснідав і чекав далі. Невдовзі хлопці позасинали. Потім почулися тихенькі кроки, у замку клацнув ключ.

— Іди за мною! — прошепотів голос із дуже поганою вимовою іноземця. Я пішов, із ножем у руці. Зачинив двері, щоб моє зникнення не одразу помітили. Ми пройшли повз сплячих охоронців, піднялися сходами, вийшли у двір. Чоловік швидко і впевнено пройшов до воріт. Ми вийшли з них і попрямували далі. Ішли десь півгодини, аж поки не вийшли до візка, запряженого конем. Той домчав нас до берега. Там уже чекав човен із невисоким вітрилом. Чоловік щось сказав мені. Здається, він плакав, принаймні голос його тремтів. Мабуть, про щось просив. Я кивнув. Чоловік передав мені якусь теку. Ще раз щось сказав. Я знову кивнув. Він перехрестив мене і звернувся до людей у човні. Мені подали руку, я заліз і ми відпливли. Моряки поставили вітрило. Мені дали мішок соломи і ковдру, показали, де можна лягти. Я влігся, але заснути не зміг. Чекав неприємностей. Щось мусило трапитися.