Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Правицею я схопив найближчу подушку і стягнув з неї напірник. Спробував скласти її, але марно, тож просто зіжмакав і запхав під сорочку, притиснувши до рани. А тоді трішки посидів, притискаючи тампон. Це потребувало колосальної напруги — мені навіть вдихнути глибоко було боляче.

Але небавом підтягнув до себе іншу подушку і, затиснувши її між ногами, стягнув пошивку.

Я хотів помахати напірником водіям, котрі проїжджатимуть мимо, адже вбрання моє було, як завжди, темним. Але перш ніж причепити до пояса підголівник, я збентежився його поведінкою. Випустив тканину, тож вона, позбавлена підтримки, почала падати. От тільки рухалася подушка надзвичайно повільно, як уві сні.

Тоді я пригадав, як падали ключі біля моєї кімнати. Пригадав, як ненавмисне обігнав Рендома, піднімаючись сходами. А тоді подумав про Фіонині слова стосовно Судного Каменя, що досі висів у мене на шиї та пульсував у ритмі мого болю. Можливо, саме він і врятував мені життя, принаймні на певний час. Так, певно, і є, якщо висновки Фіони — правильні. Певно, коли нападник ударив, саме кулон дав мені кілька секунд, щоб повернутися і виставити вперед руку. Можливо, саме він якимось чином посприяв моєму негайному перенесенню. Але я подумаю про це потім, якщо мені вдасться встановити довготермінові стосунки з майбутнім. Поки що прикрасу потрібно зняти — у тому разі, якщо Фіона мала слушність у своїх страхах — і рухатися далі.

Я причепив до пояса другий напірник і спробував стати, тримаючись за ліжко. От лихо! Тіло пронизав шалений біль, і голова пішла обертом. Я опустився на підлогу, боячись знепритомніти дорогою вниз. Спустився. Відпочив. А тоді повільно поповз.

Як пригадував, парадні двері забито цвяхами. Гаразд. Тоді курс на чорний хід.

Я доповз до виходу зі спальні й зупинився, притулившись до одвірка. Доки відпочивав, зняв із шиї Судний Камінь і намотав його ланцюжок на зап'ястя. Потрібно було десь його сховати, а сейф у робочому кабінеті — надто далеко. Крім того, я здогадувався, що залишаю по собі кривавий слід. Будь-хто, потрапивши сюди, зможе пройти цим слідом і з цікавості зазирнути всередину та дістати гарненьку штучку. А часу й енергії мені бракувало...

Мені вдалося пройти ще далі. Щоб відчинити задні двері, довелося підвестись і напружитися. Перш ніж зробити це, я не відпочив, і в цьому полягала моя помилка.

Отямившись, зрозумів, що лежу на порозі. Ніч була холодною, а небо вкривали хмари. Лютий вітер деренчав гілками над терасою. Кілька крапель вологи впали на зворотний бік моєї долоні.

Припіднявшись, я поповз далі. Снігу випало на два дюйми. Крижане повітря допомогло очуняти. У нападі раптової паніки я збагнув, наскільки ж затуманеною була моя свідомість на шляху зі спальні на вулицю. Я ж міг будь-якої миті знепритомніти. Рушив до дальнього кутка будинку, відхилившись від курсу лише для того, щоб сягнути купи компосту, де й заховав камінь, прикривши грудою спресованої сухої трави. Накидавши зверху снігу, ступив далі.

Повернувши за ріг будинку, я сховався від нещадного вітру й рушив далі пологим схилом. Дійшов до фасаду і знову відпочив. Промчала машина, блимнувши задніми фарами. То був єдиний автомобіль у полі зору.

Крижинки обпікали обличчя, коли я пішов далі. Коліна стали вологими й боліли від холоду. Мій двір спускався вниз: м'яко, а потім — різко спадаючи до поближньої дороги. За сотню ярдів праворуч розпочинався крутий схил, перед яким водії зазвичай гальмують. Мені здалося, що це дасть мені змогу побути на кілька секунд довше у світлі фар водіїв, які звідти їдуть. Це була одна з тих рятівних дрібничок, за які мозок чіпляється завжди, коли все стає дуже погано. Такий собі аспірин для відчуттів. Тричі спиняючись перепочити, я дійшов до тієї дороги й переліз через велику каменюку, де було написано номер мого будинку. Сівши на неї, притулився до крижаної стінки. Витягнув напірник від другої подушки й поклав його на коліна.

Я зачекав. Знав, що мозок затуманився. Підозрюю, я тоді безліч разів то поринав у безтяму, то виринав з неї. Щоразу, коли ловив себе на цьому, намагався навіяти порядок власним думкам, оцінити, що трапилося в контексті останніх подій, і вжити заходів безпеки. Однак попереднє зусилля виявилося надзвичайно важким. Було надто складно думати про щось за межами безпосередніх обставин. Неначе осяяння пройняло мою свідомість думкою: а Козирі ж досі зі мною. Я можу зв'язатися з кимось із Амбера, щоб мене перенесли назад.

Але з ким? Я не настільки отупів, аби не розуміти, що можу натрапити на того, хто спричинив такий мій стан. Варто ризикнути чи випробувати долю тут?