Книга дивних нових речей

— Я намагаюся забагато не думати про себе. Сподіваюся, я просто людина, що любить Бога.

— Ти — людинолюбець, — сказав мудрий чоловік, рішуче киваючи головою. — І через це перед тобою пролягає довгий шлях.

Чоловік цей був пастором у церкві, що невдовзі перейшла У спадок Пітерові. Він був літньою людиною, і милостива терпимість поєднувалася в ньому зі стоїчним ставленням до життєвих розчарувань — особлива суміш, звична для проповідника, який надто довго перебував на своїй службі. Він знав до найменших дрібниць, чому і як його парафіяни противляться змінам і коли вони можуть бути справжніми паскудами — хоча, звісно, ніколи не вживав таких слів.

— Ти любиш людей, а це, взагалі, трапляється дуже рідко, — провадив далі старий пастор.

— Хіба ж товариськість не властива людині від природи?

— Я зараз кажу не про це, — відповів старий чоловік. — Мені здається, ти не такий уже й товариський. Скоріше навіть трохи одинак. Я маю на увазі те, що тебе не дратують і в тебе не викликають відрази ці тварини, які звуться «людьми». Ти просто приймаєш їх такими, якими вони є. Деякі люди не можуть жити без собак, ті їм ніколи не набридають — це собаколюбці. Їм байдуже, якої собака породи, великий він чи маленький, спокійний чи гавкітливий, добре вихований чи неслухняний — вони люблять їх усіх по-своєму, тому що це собаки, а собаки — це добре. Пастор повинен відчувати те саме стосовно людей. Але знаєш що? Таке трапляється рідко. Украй рідко. Ти далеко підеш, Пітере!

Пітерові дивно було чути ці слова, сказані з такою впевненістю, від сивочолого мудреця, якого нелегко було надурити. Пітерове співіснування з людьми, що його оточували, таки не завжди було безхмарним. Хіба ж можна було сказати цілком серйозно, що він любить людей, комусь, хто поводився так погано, як Пітер у свої підліткові та юнацькі роки, — брехав, порушував обіцянки, обкрадав дурнів-альтруїстів, які ще наважувалися йому повірити? І все ж старий наставник сказав це Пітерові, хоча добре знав його історію. Між душпастирами таємниць немає.

Тепер Пітер сидить у напівзабутті, схрестивши під собою ноги, мружачись від сліпучого світла. Просто перед ним, також схрестивши ноги, сидить хлопчик — це сам Пітер років восьми чи дев’яти, молодший скаут, «вовченя». Хлопець був гордий і щасливий тим, що він молодший скаут, тим, що має зелену сорочку з нашивками і володіє таємними знаннями про те, як зав’язувати вузли, напинати намет і правильно розкладати багаття. Він не міг дочекатися, коли вже нарешті стане повноцінним скаутом, а не просто «вовченям», і зможе опанувати стрільбу з лука, ходитиме в гори й рятуватиме життя незнайомцям, які потрапили під снігову лавину або яких укусила гадюка. Як виявилося, йому ніколи не судилося стати скаутом: незабаром Пітерова сім’я потрапила у скруту, він не зміг більше лишатися «вовченям», і його однострій було акуратно складено в шафку на поличку, де він і лежав, доки лусочниця не зіпсувала його. Але, коли Пітерові було вісім років, він іще не знав цього всього й сидів, схрестивши ноги, у шортах і з пов’язаною на шиї краваткою, ледве не злинаючи в повітря від задоволення бути тут, серед своєї «вовчої зграї».