Книга дивних нових речей

Він не міг дочекатися, доки нарешті знову житиме разом із оазянами. Це була справжня почесть. Очолювати громаду вірян у Англії, звісно, також було почесно, але інколи тяжко витримувати, коли на тебе вивалюються всі хибні, незрілі вчинки усіляких персон. Взяти б цю азіатку, Міру, та її схильного до жорстокості чоловіка. Вона — сміхотлива пліткарка, а він — огрядний і сварливий, набундючений, наче перегодований султан... Звісно, їхні душі також цінні, втім, це не зовсім те товариство, в якому тобі легко й спокійно. Оазяни ж були для його духу наче ковток свіжої води.

Якийсь час Пітер сидів і молився без жодного слова, просто прибравши заслінку, що відділяла його від неба. Невеличка червона комаха, схожа на сонечко, тільки з довшими кінцівками, сіла йому на руку. Він склав пальці трикутником, і комаха поповзла вгору по одному пальцю, відтак спустившися схилом іншого. Пітер дозволив їй поживитися відмерлими клітинами його шкіри. Комаха не була пожадливою, він майже її не відчував. А потім вона полетіла.

О ця сила тиші! Уперше Пітер відчув її маленьким хлопчиком, коли прилаштувався біля мами на одному з квакерських зібрань, які вона відвідувала. Ціла кімната людей, задоволених своїм мовчанням, яким не потрібно було захищати кордони власного Я. У цій кімнаті було так багато позитивної енергії, що Пітер не здивувався б, якби стільці відірвалися від підлоги і злинули попід стелю разом із усім колом молільників. Так само він почувався й серед оазян.

Мабуть, Пітерові належало стати квакером. Але в них немає пастирів і немає Бога — у справжньому розумінні, батьківському. Звісно, він міг би насолоджуватися спокоєм: сидіти в гурті товаришів, спостерігати, як сонячне проміння бавиться на светрі літнього чоловіка, що сидить навпроти тебе, піддаватися чару сяйливих шерстяних волокон, тимчасом як сонце поволі переміщується від однієї людини до іншої. Подібний стан умиротворення сходив іноді на Пітера в ті часи, коли в нього не було домівки: надвечірньої години, коли вдавалося знайти зручне пристановище й нарешті зігрітися, і робити більше було нічого, окрім як споглядати поступовий рух сонячних променів від одного каменя бруківки до наступного. Дехто називає це медитацією. Однак урешті-решт Пітер надав перевагу менш пасивній діяльності.