Книга дивних нових речей

Через плече у неї висіла торба із сітки зі шматком чогось жовтого, схожого на хутро, всередині такого самого насиченого відтінку, як і її одяг. Пітер подумав, що це, мабуть, хустина, але, коли Номер П’ять видобула з торбинки і показала йому, Пітер побачив, що це пара черевиків.

— Для тебе, — сказала вона.

Ніяково всміхаючись, Пітер узяв дарунок із її одягнутих у рукавички рук. На відміну від тих маленьких черевичків, які йому подарували першого разу, ці, схоже, справді були його розміру. Він зняв свої сандалії, підошви яких усередині втопталися і майже почорніли від постійного ходіння в них — і взув черевики. Ті сіли просто прекрасно.

Пітер розсміявся. Яскраво-жовті черевики та простора арабська сорочка, що скидалася на сукню, — якби він мав бажання виглядати як мачо, таке поєднання поклало б край усім його прагненням. Він підійняв одну ногу, потім другу, показуючи Номеру П’ять, якою чудовою є робота її рук. Під час першого свого приїзду Пітерові довелося поспостерігати, як оазяни виготовляють собі одяг, і він знав, яких зусиль ці черевики мали їй коштувати і якого непомірного зосередження. Оазяни ставилися до голки з такою обережністю й повагою, з якою люди, либонь, ставляться до бензопили чи паяльної лампи. Кожен стібок давався їм настільки важко, що Пітерові було аж боляче дивитися.

— Черевики просто чудові, — сказав він. — Дуже тобі дякую.

— Для тебе, — повторила Номер П’ять.

Вони стояли разом біля відчинених дверей і дивилися, як інші Обожнювачі Ісуса наближаються до них.

— Як твій брат, Номере П’ять? — запитав Пітер.

— У землі.

— Я маю на увазі іншого, — сказав він. — Того, що завдає тобі смутку тим, що не любить Ісуса.

— У землі, — повторила оазянка, а потім, пояснюючи, додала: — Також.

— Він помер? Минулого тижня?

— Минулого тижня, — відказала вона. — аме так.

Пітер пильно приглянувся до затіненої каптуром роззявини на обличчі Номера П’ять, жалкуючи, що не може розпізнати, які ж почуття ховаються за її утрудненою вимовою. Зважаючи на те що Пітерові було відомо на цю мить, він мав підстави гадати, що оазяни виражають свої почуття тим шемранням, булькотінням і хлипанням, яке вони видавали, коли не силкувалися відтворити звуки чужопланетної мови.

— Від чого він помер? Що сталося?

Номер П’ять провела рукою по своїх плечах, грудях, діафрагмі, позначаючи все тіло.

— Уередині нього багато піло неправильно. ите тало брудним. ильне тало лабким. Повне тало порожнім. Заинене тало відиненим, вічинене — заиненим, ухе наповнилоя водою. І е багато ого. Я не маю лів, об е опиати.

— Мені прикро чути все це.

Номер П’ять похилила голову, можливо, в такий спосіб також висловлюючи сум.

— Мій брат хворів уже давно. Життя лиалоя в ньому, але збиралоя покидати. одня брат був біля мене, і, коли він занув, його життя казало мені: «Я тут е один день, але я не лиуя тут білье, мені незруно в ьому тілі». Доки життя лиалоя в моєму братові, муток лиавя в мені. Тепер, коли брат у землі, мій муток теж у землі. Боже, благолови нау зустрі, оте Пітере. ьогодні буде неділя.

Пітер кивнув, хоча, сказати щиро, він не знав, чи нині справді була неділя. Він утратив звичний лік дням. Але це пусте. Оазяни разом із ним зараз молитимуться. Ось що, без сумніву, мала на увазі Номер П’ять під «неділею». І вона мала рацію.

— У мене для вас теж є дещо, — мовив Пітер, прямуючи до місця, де він залишив свій рюкзак.

Номер П’ять нахилила, а потім підвела голову, стежачи за рухами Пітерових рук, коли він діставав приготовані книжечки.

— Біблії, — сказав він. — Хоча радше початки Біблій. Це для вас.