Українська література 17 століття

Трвав, заставляючи ся за ню досить сердечне,

І завше з своїм войськом кроля-пана просив,

Аби віру нашу святую успокоїв,

Офіруючи ся му тим хентній служити,

Кгди би рачив релію нашу успокоїти,

Для которої междуособная война

Діється межи людьми в панстві кроля-пана 23, Кгди ж за віру готов єст правий християнин Умирати, а не дасть ся привести до новин.

Євтихій Самуйлович

ЧЕТВЕРТИЙНАДЦЯТЬ

А кгди тую прозьбу кроль з сенатом одкладав,

Тим часом патріарха вчасне к нам завітав,

З землі святої, міста Ієрусалима,

Одколь вишла на ввесь світ правдивая віра Которого тот гетьман з войськом наведивши В Києві і поклон му достойний оддавши З православними, почав раду в том чинити,

Жеби могли пастирей православних міти В церкві своїй, на місцях владиков-унітов,

Которих маєт народ наш за єзуїтов,

Кгди ж уніяти з ними єдиномудрствують,

Всіх подбити под владзу папі усилують. Обравши теди згодне всі з людей духовних

Чесних мужей і в письмі біглих, особ годних, Патріарсі святому їх презентували,

0 посвячення їх на владицтва жадали.

А кгди святійший отець з екзархом обачив

Слушность в жаданню, особ тих посвятити рачив: Іова Борецького 24 — на митрополію,

1 владик — на каждого їх єпископію. Зоставивши теди нам святиню в Росії,

Святійший патріарх сам їхав до Кгреції. Которого тот рицер, з войськом запорозьким, Одпровадив в покою к границьом волоським, Чинячи то за його королевської милості позволеннєм І тиж Войська Запорозького повеленнєм.

О, який там плач бив, кгди ся войсько вертало Назад, із святійшим ся отцем юж жегнало! Серце їх праві мдліло з набожного жалю

В оном їх з собою ся в дорозі розстанню.

Тую теди послугу годне одправивши

І благословеніє войську одержавши,

Вернули ся в покою до своїх салашов,

І ледво троха відхли, али турчин нашов З многолічбним поганством на отчизну нашу,

Юж назначивши свого до міст наших башу. Которий в запорозьком войську хтів снідати,

А в польськом зась обозі мислив обідати.

Але бог, в которого моці єст звитязство,

Додав моці нашому войську на поганство,

Же, хоть шестькрот не ровно, предся утікали Турці пред нашими, кгди на них натирали, Снідання їм посполу з обідом даючи,

А на вечерю на честь до Плютона шлючи.

Которої не хтячи другії чекати,

Раді — не раді, назад мусили вступати.

Дознав теди поганин моці Ісус Христа,

Которого блюзнили злії його уста,

Же наших священиков хтів в плуг запрягати І в домах божих коні обіцяв ставляти.

Але, гордому, все ся то вспак обернуло,

Же мало що войська з ним назад ся вернуло.

Так то бог гордим завше звикл ся спротивляти, Покорним зась і тихим благодать давати.

Із наших хоть много там побитих і ранних Зостало оружієм турчинов поганих,

Єднак, єсли з сповіддю шли на тую войну,

Возьмуть заплату в небі за мужество гойну,

Же за християнськую кров ся заставляли,