Зарубіжний детектив
- Автор: Эдигей Ежи, Зинкэ Хараламб
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0405-0
- Переводчик: Анатолій Литвиненко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Зарубіжний детектив». Краткое содержание книги:
Книгу складають романи:
ЗІНКЕ ХАРАЛАМБ. Любий мій Шерлок Холмс
КВАШНЕВСЬКИЙ КАЗИМИР. Загибель судді Мрочека
ЕДИГЕЙ ЄЖИ. Ідея в сім мільйонів
— Його нема! — прошепотів Мрочек.
Дружина повільно протерла очі, потім безвладно опустила руки.
— Це неможливо!.. Неможливо!!! — пронизливо закричала вона.
Желеховський випростався й потягнувся за кашкетом.
— Не дуже второпав, для чого ви розіграли переді мною цю сцену, — сказав усміхаючись. — Це ж ясно, що скелети не з'являються в стінах щодня або на замовлення. Тож не розумію вашого здивування. Було б більш дивним, коли б і справді там був якийсь скелет.
— Але він був там! — у розпачі сказав Мрочек. — Клянусь вам, що був там ще нинішньої ночі. Ми вдвох замурували його. Я… я навіть переконаний, що це скелет того гестаповця, який був тут бургомістром у перший рік після визволення. Дядько згадує про нього в своєму щоденнику. І я… я… Ну звичайно! Можу довести вам, що тут лежав скелет. Я ж вийняв кулю й одну коронку з зуба! І засохлу квітку, яку він тримав у руках. Ось…
Він підбіг до столу і з тріумфом витягнув згорток паперу.
— Гм, — пробурмотів Желеховський. Він узяв обережно кулю і став обличчям до вікна. — Точно не певен, але, здається, це куля від ППШ — радянського автомата.
Він загорнув предмети і сховав до бічної кишені.
— Мабуть, — почав енергійно Мрочек, — його поранили, коли втікав, він повернувся сюди і… — завагався.
— І суддя Мрочек, людина, що представляла закон у цім краї, замурував його тихенько, ні слова не кажучи нікому, в стіні свого кабінету? Ви хочете, щоб хтось у це повірив? Не кажучи вже про те, що ніякого скелета тут немає.
— Ви повинні повірити нам! — схвильовано сказала Галина. — Тут щось коїться! Бо, якщо він був тут, а тепер нема, виходить, хтось забрав його!
Капітан поглянув на неї вже серйозно:
— Ви теж бачили той скелет?
— Ну звичайно. Як ось вас бачу.
— Гм… — Желеховський знову взявся за кашкет. — Бувайте здорові… Як виникне потреба, змушений буду вас ще раз потурбувати. Шкода, що ніхто з зацікавлених осіб не говорить правди, і до того ж не говорить вчасно. Здається, що для висвітлення цієї справи міліція була б якраз у пригоді, чи не так?.. А шкода, що ви не зупинилися в якомусь готелі тієї ночі з суботи на неділю. Принаймні одним клопотом було б менше…
Вийшов, тихо причинивши за собою двері. Чоловік із жінкою перезирнулися.
— Що він хотів цим сказати? — Галина перевела погляд на зачинені двері, потім — на стіну.
— Не знаю. Тобто знаю, але мені важко з тобою про це говорити. Капітан, здається, не має тут багато роботи, зате чимало читає детективів. Оце зараз мчить на мотоциклі до міста і, якби міг кермо пустити, від радощів би руки потирав. Йому здається, ніби натрапив на слід нечуваного злочину. А винуватець, звичайно, я, відомий вбивця рідних дядьків і викрадач скелетів!
— Не мели дурниць! — Галина підійшла до ніші і ще раз зазирнула. — Тадеуше… Тадеку, що це все означає? Я боюсь… Чи не сниться все це нам?
— На жаль, ні…
11. РОЗМОВИ НА П'ЯСТІВСЬКІЙ ВУЛИЦІ
Капітан Желеховський, вийшовши з будинку номер вісім, не помчав на мотоциклі до міста і зовсім не мав охоти потирати руки. Поволі почвалав стежкою поміж кущів, тихо прочинив хвіртку, так само беззвучно зачинив її, а коли опинився на вулиці, затримався коло свого мотоцикла і витер долонею лоб.
— Щось ви зачастили на нашу вулицю!
Обернувся і побачив жінку, що стояла за огорожею сусіднього садка. В одній руці тримала садові ножиці, а другою подавала йому знак, щоб підійшов. Наблизившись, побачив ще й її чоловіка.
— Так, — усміхнувся капітан. — Маю тут деякі справи, не такі вже й важливі, але… Дуже гарні троянди у вас…
Жінка змахнула ножицями, наче даючи зрозуміти: її квітки ніщо в порівнянні з тим, що має вона за хвилинку довідатися від коменданта. Чоловік теж поволі наблизився до дротяної огорожі, і стояли вони тепер перед ним у витятому в заростях хмелю віконці, мов ідилічний образок з XIX століття. Однак мова жінки була зовсім не ідилічна.
— Я оце казала чоловікові одразу ж після похорону: «Суддя Мрочек був доброю людиною, хоч дуже важкий норовом і аж занадто справедливий, але з його смертю щось не гаразд». Так я сказала, правда, Франеку? — І, не чекаючи підтвердження, вела далі голосним шепотом: — Я відразу ж собі так подумала, як вас тут уперше побачила. Боже борони, ми не хочемо випитувати у вас, але ж даремне ви сюди раз по раз не приїздили б, правда ж так?
— Ну, нічого особливого… — Желеховський глянув на неї пильніше, не перестаючи, однак, усміхатися. — Деякі формальності мушу залагодити. Ви добре доглядаєте свій сад, еге ж? Певно, від раннього ранку возитеся в ньому?.. Ви нічого не запримітили цікавого того ранку, коли суддя втопився?