Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
Натяк був такий прозорий, що Амада почервоніла від сорому. Але свідомість того, що її провина не така страшна, як гадає служниця, надала їй сили. Вона гордо випросталась, навіть рада з того, що розмова перейшла на ці речі.
— Он як! Мій злочин! Мій жахливий злочин! Дай боже, щоб чутки про нього дійшли до моєї бідолашної матері, бо тоді б вона запитала мене, і я сказала б їй усю правду і віднайшла б нарешті спокій. Я кохала і кохаю всім серцем одну людину, і ця людина — не мій чоловік. Я приводила коханого в свій дім, приймала його на самоті, відчувала, що божеволію в його обіймах. Чому ви не розказали про це моїй бідолашній матері, якщо знали? Ви могли б зробити це з повним правом, бо ж ви не відали того, що, незважаючи на всю свою любов, я відмовилась від щастя, яке могла мені дати тільки ця людина.
— Я це знаю, сеньйоро, — поважно сказала служниця.
Амада здригнулася.
— Ви знаєте?! Як же ви можете знати? Щоправда, ви могли про це довідатись, читаючи мої листи або листи… мого коханого. Чому ж тоді ви, вірячи в бога, котрий, як відомо, не карає безгрішних, хотіли для мене покари, замість того, щоб допомогти врятувати душу? При всій вашій удаваній порядності й побожності ви не можете сказати мені того самого, що я. Хто той священик, який щоночі чекає вас у бічній вуличці, і чого він приходить до вас?
— Той священик — мій брат, сеньйоро.
Амада з подиву аж відсахнулась.
— Ваш брат?!
— Рідний брат, сеньйоро… Херонімо Ітуррігойєн Іречета… Нещасливець, який не зміг дістати парафії.
Амада збентежилась: хотіла викрити цю святенницю, а натомість опинилася в прикрому становищі. Ця жінка справді доброчесна і, безперечно, сильніша за неї. Амада втупилася в лице Хоакіни, тверде, наче закам'яніле, мов у святих, що їх зображують душевно чистими незворушними істотами, які не знають сердечного неспокою. Мабуть, ця дивна жінка просто ніколи не знала кохання і тому ненавиділа всіх закоханих. Амада вже ладна була все їй пробачити. Вона розуміла, що програла двобій з першої ж сутички, і не намагалася приховувати своєї поразки. Так, на її душі був гріх, хоч вона й не віддалася тоді коханому. Це позбавляло її морального права вимагати від інших пошани до себе. Але невже ж цьому присвяченому богові серцю чужі навіть такі почуття, як милосердя й любов до ближнього? Невже не зворушить, не обеззброїть цієї черниці безмежне Амадине горе, хоч вона і вважає Амаду гіршою, ніж та є насправді?.. Амада ще надіялась. Стояла, опустивши очі, перед цією жінкою, що ніколи не втрачала самовладання, спокійною, шанобливо холодною…
— Я вірю, Хоакіно, — тихо й щиро сказала вона по хвилі,— що своїми словами завдала вам болю. Я це відчуваю. Звичайно, ви, не зазнавши кохання, не можете збагнути, як я страждаю, і змінити своє ставлення до мене, Але якщо ви любите свого брата, то можете зрозуміти, що таке для мене мати. Скажіть — ви дуже його любите?
Вперше голос Хоакіни затремтів.
— Як бога! — сердечно сказала вона. — Він у мене єдиний на світі.
Амада зрозуміла, що нарешті торкнулася її серця, і сказала схвильовано:
— А для мене єдина на світі — ваша бідолашна сліпа господиня. Чому ж ви стаєте між нею і мною? Ви кажете, що вашому братові не щастить у житті, і, певне, хотіли б, щоб він забагатів. Гаразд, я вам допоможу, віддам свою частку спадщини і буду вам вдячна, якщо ви допоможете мені. Адже вам так легко це зробити!
Хоакіна замислилась. Але коли заговорила знов, її голос був холодний, як і перше.
— Я тільки чесно служу старій сеньйорі, вашій матері, і не знаю, чого ви од мене хочете.
Та Амада не здавалась.
— Я не сумніваюсь у вашій відданості. Але чому, наприклад, моя мати вже не хоче, щоб я переодягала її до сну?
— Тому що ви, сеньйоро Амадо, майже забули про неї тоді, коли… Пробачте, сеньйоро, я не хотіла б цього казати.
— Чого там, — з гіркотою в голосі обізвалася молода жінка. — Тоді, коли я аж помирала за Марсіалем? Правда?
Хоакіна кивнула головою. Амада вела далі:
— А чому мати болісно кривиться, коли я подаю їй склянку води? Чому вже не розмовляє зі мною, як раніше? Чому не довіряє мені? Чи моя мати боїться мене?
— А ви не боїтеся за неї, сеньйоро?
— Кого ж мені боятися?
— Цього я не знаю. Може, вашого чоловіка, а може, сеньйорито Марсіаля…
— Мого чоловіка?!
— Я кажу «може». Сеньйора не розповідає мені про свої справи… Але ті, кого господь позбавив зору, завжди недовірливі і всього бояться.
— І це все, Хоакіно?
— Все, сеньйоро!
Служниця дивилась на неї прямо, спокійно. Амада знов почала нервувати.