Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
Священик махнув рукою: мовляв, вони ще матимуть час на все. Потім почав розповідати про свої злигодні, про те, як доводиться бігати по всіх кварталах міста, охоплених епідемією інфлюенци. Десять років він не мав парафії і жив з поодиноких мес та з того, що заступав інших священиків. Але нема нічого гірше, як ота біганина… Останнім часом страшна пошесть винищує цілі родини, руйнує домашні вогнища…
Очі Амади загорілися темним вогнем.
— Невже вмирає стільки людей? — спитала вона тремтячим голосом.
— А ви цього досі не знали, дочко моя? Мруть, як мухи. Спочатку людині дуже болить голова, виламує суглоби, на другий день їй трохи кращає, але хвороба дає тяжкі ускладнення на легені, й серце… Онде весь сусідній квартал охоплений епідемією, люди вмирають один за одним. Є сім'ї, де всі лежать покотом…
Амада більше не слухала. Якось дивно усміхнулась і подала священикові руку.
— Гаразд, отче. Ви навіть не знаєте, яка я вам вдячна за ці новини… А ще більше — за обіцянку бути прихильним до мене під час сповіді…
Вона пішла, але за хвилину, сторожко озираючись, знову заглянула до бібліотеки: хотіла пересвідчитись, що Хоакіна не шпигує за нею.
Старі портрети колонізаторів, священиків і чиновників висіли в ряд над темною полицею. Амаді не раз здавалося, що то мертві вийшли з могил і зібралися судити її. Але тепер вона й не глянула на них. Витягла з шухляди папір, конверта і сіла писати. Писала швидко й нервово. Лист вийшов короткий:
«Марсіалю!
Мені дуже потрібно тебе побачити.
Сьогодні — вівторок. Приходь у п'ятницю о десятій. Я чекатиму тебе біля входу. Якщо побачиш у вікні, що ліворуч, затінене світло, заходь сміливо.
Не бійся і не дивуйся. Я постараюсь більше не надокучати, бо знаю — тобі не подобається все, що пов'язане зі мною».
Перечитала листа, хитаючи головою і гірко посміхаючись. Потім написала на конверті адресу, наліпила марку. І враз відчула полегкість, наче зробила вирішальний крок у житті, і приготувалася сміливо йти назустріч майбутньому.
Від тієї хвилини Амада була спокійна. Провела служницю до садової огорожі і, побачивши, як та вкинула листа в поштову скриньку, повернулася в дім, горда й незворушна. І в неквапній ході, і в сповненій гідності поставі, і в простій чорній сукні — в усьому відчувалась її зневага до моди і до жіночої легковажності.
А проте в душі її бушувала буря, Та вона вже звикла до бур…
XIII
Коли годинник на далекій церкві видзвонив десять разів, Амада вже стояла під колоною біля входу і неспокійно дивилася на вулицю. Було вітряно, сіялася холодна мжичка. На вулиці, під тьмяним світлом ліхтаря блищала бруківка. Амада чекала, незважаючи на негоду, хоч і вийшла в самій домашній сукні. Коли по той бік каналу проходив трамвай, здригалась і підводила голову. Вулиця була безлюдна, тільки коли-не-коли поодинокі перехожі квапливо перебігали попід стінами будинків і, кулячись від холоду, зникали в темряві. Густі віти дерев надійно ховали Амаду від нескромних очей. Та все ж вона непокоїлась: а що, коли Хоакіна дізналася про її таємницю і тепер стежить за нею з якоїсь схованки?..
Почувши дзвін годинника, Амада стрепенулась. Марсіаль мав би вже прийти. Раніше він ніколи не спізнювався… Вона зітхнула і раптом похолола від страшного здогаду: а може, він у цю мить пестить іншу? Бо чому ж досі не прийшов?..
Амада чекала й чекала, ніби прикипіла до місця. Раптом серце їй тьохнуло: перед загратованою хвірткою зупинилася темна постать. Та то був якийсь п'яниця, що чвалав вулицею, проклинаючи нічну темінь. Амада байдуже глянула йому вслід. Потім почала лічити трамваї: один… два… три… десять… Після одинадцятого угледіла на розі Марсіаля. Він вийшов з автомобіля і, тримаючи над головою парасольку, обережно обминав калюжі.
Боязко озираючись, підійшов. Амада мовчки подала йому руку. Коли він заговорив, голос його був хрипкий і чужий.
— Яка необачність… Чого ти мене покликала?
— Нам треба поговорити. Ходімо до бібліотеки, — спокійно відказала вона.
— А чи не краще тут? — нерішуче спитав він.
— Ні, там.
Вона, як колись, повела його за руку. Вони поминули вітальню, де в кутку горіла маленька лампочка під старим порцеляновим абажуром, потім — порожній передпокій, дві кімнати, лункі й холодні, і, нарешті, галерею. Двері до бібліотеки були прочинені. Амада засвітила світло і стала перед Марсіалем — бліда, спокійна й рішуча.
Марсіаль опустив очі, промимрив: