Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
— Ну що ж, якось воно буде.
І те, що саме її заміжжя завдало стільки горя близьким людям, сповнювало душу молодої жінки гіркотою. «Милий боже! Чи того, чим я вже заплатила за це, не досить? Де ж тоді справедливість, і де вони, хороші люди? Нехай би я краще померла, щоб уже ніколи нікому не заважати. Боротися? Навіщо?.. Тепер я прагну тільки спокою…»
Нарешті вона вирішила поговорити про все з матір'ю.
— Мамо, нам конче потрібно залагодити наші сімейні справи. Я буду жити окремо од вас, а брат з дружиною зможуть спокійно оселитися в цьому домі. Я багато думала. Іншої ради немає.
Стара різко обірвала її:
— Як? Ти, заміжня жінка, і житимеш сама, без чоловіка?! Щоб люди плескали про тебе казна-що?. Ні, доню. Якщо так зробиш — пропадеш. Терпи вже якось, на все воля божа.
І зітхнула, але не так осудливо, як перше. Амада заридала і, захлинаючись од сліз, припала до материних колін.
— Я хочу, матусю, щоб ви жили спокійно, щоб ви усміхались, щоб коло вас були щасливі діти, які б давали вам утіху, а не страждання. Мені байдуже до того, що скажуть люди, бо моє життя розбите, і я вже не сподіваюсь ні щастя, ні радості. Не жалійте мене і не прощайте. Я караюсь, бо сама заслужила на це. І не хочу заважати людям, які ні в чому не винні.
Крізь сльози Амада бачила, як полагіднішало змучене обличчя матері. Стара вже й руку простягнула, щоб погладити дочку по голові, але з сусідньої кімнати долинуло сухе покашлювання, і рука важко впала на коліна.
— Підведися, дочко, — суворо сказала сеньйора Вільялоса. — Все це дитячі примхи, гонор. Тепер у твоєму житті є тільки одна любов, одна надія…
— Яка? — спитала нещасна Амада, відчуваючи, що сили залишають її.
— Бог!
Амада вийшла хитаючись. Це був осуд, це була безнадія…
А через кілька днів Ермінія принесла звістку про Марсіаля. І ще передала для бабуні, як вона пестливо називала сеньйору Вільялосу, листа від своєї сестри.
Дівчина поспішала, бо на неї чекали подруги, з якими вона зібралася грати в теніс. Амада вийшла їй назустріч. Вони поцілувались, і Ермінія, квапливо виклавши новини, пообіцяла навідати бабуню трохи пізніше.
— От непосидюща! А Марсіаль? Ти бачила його? — спитала Амада.
— О, ми часто бачимося! — захоплено щебетала дівчина. — Я оце недавно розмовляла з батьком про свої плани і мрії… Та ми ще про це поговоримо… — Вона махнула рукою і побігла до автомобіля, який чекав біля огорожі. Гукнула не обертаючись: — Я не прощаюсь, скоро повернуся! Ну, до зустрічі!
Але вона не повернулася. Дім Вільялосів був надто сумний і похмурий. Знову надходили роковини смерті старого сеньйора, і Ермінію страхала ця могила живих. Боялася, що, прийшовши сюди, втратить свою радість. Амада більше не журилася цим так болісно, як колись. Здогадувалась, що Марсіаль часто відвідує Ермінію, і бачила, як на згадку про нього паленіло обличчя дівчини.
В ці дні всі в домі розмовляли тільки про смерть. Постаті в чорному тихо снували лункими покоями, в яких жили спогади минулого. Опівдні слуги ставили крісло сліпої перед портретом сеньйора Вільялоси на весь зріст, і вдова ворушила губами, шепочучи молитви за упокій душі небіжчика. Амада сиділа поряд, але зовсім не молилася: в її серці, враженому болем і кривдою, згасла віра. Іноді мати, яка мала чудову пам'ять, пригадувала вголос останні дні життя сеньйора Вільялоси.
— Такого ж дня, о цій же годині — пам'ятаєш? — йому полегшало, і ми вірили, що він одужає. Мені здається, я чую, як він просить принести одяг, щоб одягнутись і встати з ліжка…
Або:
— А пам'ятаєш, як він усіх нас покликав, гадаючи, що настала його остання хвилина? Потім, коли подали кисневу подушку, йому полегшало, і він навіть жартував зі мною.
Амада здригалась, ніби їй у рану сипали сіль. З очей тихо котилися сльози.
Часом вона забувала, що в домі поминки. Перед очима поставали Ермінія і Марсіаль: побравшись за руки, вони походжали якоюсь довгою алеєю. Але дивна річ — це видіння не викликало в неї ні смутку, ні гіркоти. Байдуже дивилася вона тепер і на Хоакіну. Дивна жінка годинами простоювала на колінах, молячись за упокій душі старого сеньйора. А в її кімнатці перед образом, на якому юрба потворних грішних душ каралася в полум'ї, вдень і вночі горіла велика воскова свічка. Служниця робила все тихо й непомітно.