Грішниці. Сфінкс

— Швидше! Швидше! Ти прийшов дуже пізно… За десять хвилин він замкне двері!..

Підставила йому для поцілунку чоло і, задихаючись від хвилювання, додала:

— Через місяць я буду твоєю!

Марсіаль пригорнув її до грудей, поцілував і поквапно вийшов, а вона стала в галереї, щоб затримати слугу, якщо той надто швидко вернеться.

Ту ніч Амада спала погано: марила, прокидалася від страшних сновидінь. Серце їй щеміло, в голові снували тривожні думки. Відчувала, що Марсіаль уже не той, що він тільки скорився ілюзії почуття, що вона сама нав'язала йому свою волю, і тепер він її за це ненавидить. Вона пригадувала подробиці цього побачення: спізнення Марсіаля, його понурість і холодність, — як усе це різнилося від того, що було колись!.. Вона помітила, що Марсіаль боїться, думає про ризик, про своє майбутнє. А як він дорікав їй… Амада, як і всі, хто надто багато розмірковує над своїми почуттями, була недовірлива, намагалась боротися з собою, але сумніви змагали її.

«Він почав нове життя, він більше не може любити тебе, — настирливо нашіптував їй внутрішній голос. — Він захопився чарами юності, він честолюбний, його вабить дівчина, чесна перед усім світом. Ти ж не можеш цим похвалитися. Незабаром тобі мине тридцять. Ти змарніла від горя. Ти не можеш з'явитись у вищому світі, де жінки, як хрест, несуть шлюбну вірність, — адже за законом ти належиш іншому чоловікові. Ти вчиниш злочин, покинувши сліпу матір, і сам Марсіаль потім докорятиме тобі… Ти перемогла, вирвавши в нього обіцянку, але в серці його ти переможена. Твоє життя розбите. Для тебе лишилася тільки одна надія і спокута — смерть».

«Ні, ти не маєш права жертвувати коханням! Він же щасливий з тобою!» — волав інший голос.

Вона терзалась від вагання. Хто краще за неї знав ціну любові й самозречення? Та чи потрібно це? Були хвилини, коли вона навіть кепкувала з своїх сумнівів. Але невмолимий голос знов і знов розвіював її мрії і сподівання.

«Ця дівчина — легковажна кокетка. Може, вона й не любитиме, як ти, але ж вона не розтратила свого серця даремно, не помилялася на життєвому шляху. Вона — цнотлива наречена, і сьогодні Марсіаль кохає її більше, аніж тебе, хоч згодом, безперечно, розлюбить. Чому ти не вберегла його, коли він був твоїм? Ти була рабинею мертвих принципів. А життя іде вперед. Зрікайся чи вмирай, а річка на потече назад…»

Минуло кілька днів. Амада марно очікувала на листоношу й була страшенно збуджена. На щастя, мати не помічала нервового стану дочки: в домі готувалися до зустрічі судді Вільялоси, який, нарешті, вирішив залишити свою посаду, бо хворів на хронічне нетравлення шлунка. Покликали теслярів, щоб опорядити кімнати, і сліпа цілими годинами сиділа в кріслі, радісно прислухаючись до стукоту їхніх молотків.

— Коли приїде брат із дружиною, — казала вона Амаді,— розвіється смуток нашого дому, який нині здається кладовищем.

Амада страждала мовчки. Розуміла, що її присутність тут нічого не важить. Проте ще вірила: може, кохання таки врятує її? Та минуло вже цілих п'ять днів, а листа від Марсіаля все не було. Амада зовсім занепала духом. Отже, він мовчить… А може, захворів?.. І шостого дня написала йому сама.