Грішниці. Сфінкс

Тієї ночі Амада навіть не склепила очей. Мучилася від ревнощів, але до Ермінії не мала зла. «Марсіаль мене зневажає тому, що ніколи не кохав по-справжньому», — твердила собі. І вже щиро вірила: він буде щасливий з Ермінією. Хіба ж могла вона сама бодай подумати про те, щоб поєднати своє знівечене, розбите життя з життям цього молодика? Вбачала в цьому страшне себелюбство, мало не злочин… Дійшовши такого висновку, вона відчула себе трохи краще змогла нарешті підвестися з постелі.

Амаду мучила ще й інша любов і інша ревність. Що було робити з отою Хоакіною, яка так міцно ввійшла в довіру матері, що та з кожним днем усе більше здавалася на її волю і вже навіть не приховувала невдоволення, коли до неї заходила Амада? Нещасна дочка відчувала власне безсилля і невимовно страждала. А їй же так потрібна була добра материнська порада. Тим часом сліпа стала мовчазна й відлюдкувата, а Хоакіна поводилася з нею зовсім по-панібратськи. І Амада не могла навіть зауважити їй, бо служниця дивилася на неї так зухвало, що вона мимоволі опускала очі.

Якось Амада одержала листа з коротким підписом «друг». Вона впізнала руку кучера Хосе. З безліччю вибачень він повідомляв, що Хоакіна натуркала старій сеньйорі, ніби Хакоб надумав її отруїти. А насправді та Хоакіна сама готує на неї пастку й хоче довести її до божевілля. Амада з огидою відкинула листа. Але одного ранку, коли Хоакіна подавала старенькій склянку води, вона побачила, як тремтять материні руки, як та неспокійно блимає невидющими очима. І серце знов шпигнула тернина підозри.

Ці події сплутали всі її думки. Вона поклала собі осягти драму, яка відбувалась у їхньому домі. Силкуючись не думати про Ермінію та Марсіаля, пильно стежила за Хоакіною і, якби спіймала її на гарячому, задушила б своїми руками. Мов тінь, ходила за нею, щоб застукати на чомусь лихому. Вставала серед ночі, аби подивитися крізь шпаринку в дверях, що робить служниця: чи не варить, бува, отруйного зілля. Та ніщо не показувало на те, що вона готує злочин. Тільки й того, що базікає про земні гріхи, муки пекла й вічне життя. І, хоча такі розмови згубно впливали на бідолашну стару, Амада не наважувалася втручатись у цю справу й збивати матір з шляху, який та обрала з власної волі: вона ж бо сама над усе ставила справедливість і повагу до чужих переконань. І все-таки підозра не залишала її. Вона написала братові, щоб він вийшов у відставку і оселився разом з ними, тим більше, що Хакоб уже, по суті, покинув їхній дім. Про те, щоб приїхала старша сестра, годі було й думати: адже вона весь час жила в Іспанії.

Брат, якому Амада так відверто звірилася із своїми побоюваннями, був засліплений щастям медового місяця і поставився до її звістки досить легковажно. Він підсміювався з її підозріливості, проте обіцяв, що незабаром таки вийде у відставку. Амада була самотня в своїй біді і часом впадала у відчай, особливо коли помічала, що заважає матері своєю присутністю. Та винуватила передусім себе саму, бо, взявши шлюб проти волі батьків, понівечила життя собі і всій сім'ї, і тепер через неї інші діти не могли жити коло матері. Сліпа ніколи не казала про це прямо, та коли вона, зітхаючи, починала з ніжністю говорити про свого бідолашного сина й невістку, котрі мусили нидіти десь у глушині, неважко було здогадатися, що в неї на думці. Зводячи до неба згаслі очі, вона значуще промовляла: