Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
— Це все марно і жорстоко, Амадо. Навіщо ти мучиш себе й мене?
Вона глянула йому в очі:
— Отже, правда, що ти одружуєшся?
Марсіаль кивнув головою.
— Ти ж сама так захотіла!
— А якби я захотіла, щоб ти не одружився?
Він вражено глянув на неї. Ніколи, навіть у хвилини забуття, Амада не зверталась до нього отак, тоном коханки, яка просить і вимагає. Її любов завжди була недовірлива, стримана і потайна. Марсіаль мовчав…
— Відповідай! А якби я захотіла, щоб ти не одружився? — не зводячи з нього погляду, повторила вона.
І всупереч його волі в груди йому наче вдарила тепла хвиля. Його хвилювала ця інтимність і ця знайома кімната, де колись, у ті незабутні дні, він мріяв, тішився і страждав. Але він не міг забути й про свою поразку, про те, що ця жінка не віддалась йому і хотіла, щоб він її залишив. Тим-то похмуро відповів:
— А хто винен? Я кохав тебе душею і тілом, а ти, холодна, тікала від мене, усе дбала про свою доброчесність, намагалася бути для мене лише абстракцією, привидом, міражем. А тепер дивуєшся, що я зневірився в тобі? Те, що я просив у тебе, цілком відповідає людській природі, а ти відштовхнула мене і воліла бути доброчесною, а не моєю. Що, хіба я неправду кажу?
Амада сумно кивнула головою.
— Ти мене кохав… Я була для тебе єдиною жінкою… Все це було… Ну, а тепер? — благально простягла вона руки. — Тепер мені вже нема місця в твоєму серці?
Марсіаль завагався, проте витримав її погляд.
— Я завжди любив тебе!
Його голос звучав нерішуче, вимушено. Амада здригнулась, з недовірою глянула на нього.
— Ти — щирий?
— Так!
Це він сказав уже твердо. Амада знову була поряд, і він п'янів біля неї. Спогад про наречену відійшов кудись далеко-далеко…
Амада повільно й серйозно мовила:
— Слухай мене, Марсіалю. Я покликала тебе, бо не можу без тебе жити. Це не красива фраза і не романтична кучерявість, як ти, глузуючи з моїх дивацтв, казав колись. Я не можу без тебе. Моя мати, моє добре ім'я, моя родина, моє сумління — все це тепер для мене мало важить. Ти для мене — все! Я тебе кохаю і тому щаслива. Те, що інша жінка здобула право називати тебе своїм, відкрило мені очі. Ти ж бачиш, що я сама освідчуюся в коханні, що я вже не Сфінкс… Я не житиму без тебе!.. Я відкинула всі свої сумніви. Я, безумна, хотіла бути хорошою, хоч народилась поганою. Я кохала тебе. І кохаю… — Вона, червоніючи, опустила очі.— Це все, що я хотіла тобі сказати. Якщо не одружишся з іншою, я буду така, як ти схочеш.
Запала тиша. Марсіаль дивився на неї, покірливу й ніжну, — такою він бачив її колись, — і ладен був знову повірити їй. Задихався від хвилювання… Але що ж буде, як розладнається весілля?.. Скандал, та ще й який!.. І мати зі світу зведе своїми докорами. Амада, звичайно, вродлива, але жертвувати своїм майбутнім… До того ж вони з нею такі різні… І він гірко сказав:
— Ах! Що б я віддав, аби почути ці слова раніше!
То була відмова. Але в очах Амади загорілася впертість.
— Отже, ти береш мене?
Гарна, як ніколи, вона стояла з високо піднесеною головою, звівши брови й тяжко дихаючи. І Марсіаль збентежився.
— А ти все зважила? І потім… Таке не робиться швидко. Потрібен час, щоб підготувати розрив. Та ще моя мати…
— А я ладна покинути свою матір! — рішуче вигукнула Амада.
Марсіаль тремтів, передчуваючи, що не встоїть.
— О, я не кажу, що мати може втрутитись. Я хочу сказати, що не сподівався такого од тебе… І от, на превеликий жаль, заручився… Ти мучила мене, мої нерви не витримали… Ти доводила мене до божевілля — то заохочувала, то відганяла… Щоб забути тебе, я покохав іншу. Адже ти сама навіяла мені це кохання, сама віддала мене іншій. Тепер мені потрібен час, щоб знову все змінити…
Амада махнула рукою — мовляв, не варт говорити про минуле, — і спитала:
— Скільки тобі потрібно часу?
— Місяць, — невпевнено сказав Марсіаль.
— Гаразд. Через місяць я буду твоя. Мені також потрібен час, щоб усе залагодити.
Він здивовано глянув на неї. Амада розповіла про свої плани. Вона не стане просто його коханкою і не дуритиме людей, а зробить так, щоб ніхто не посмів кинути в неї камінь. Її мати, брат і чоловік не зможуть сказати, що вона нечесна…
Марсіаль намагався щось докинути, але вона лагідно затулила йому рота рукою.
— О, дай мені помріяти! Я все влаштую якнайкраще. Хіба тобі не радісно, що я тішуся своїм щастям? Адже воно таке коротке!.. А потім, рано чи пізно, ми одружимося. Ти ж захочеш мати своє домашнє вогнище? Я уже мрію про це не рік і не два. Невже ти проти того, щоб моя мрія здійснилася?