Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
Остання глава «Слава во вишніх» уявляє з себе, так мовити б, апофеозу героя. В ній автор заявляє, що «образ Сандра в авреолі красоти» буде для нас «знаменем мети».
Бездарність автора надзвичайна, невидана й нечувана. Вона світиться у всьому — в недоладних фразах, неточних виразах, римах, в повній відсутності почуття мелодії і ритму.
Сандро замовк. Фильнувся люд,
Мов перший бурі крок,
І вибух крик, як бомби скок,
Мов голос всіх усюд.
І так написано всю поему. Дочитати її до кінця — річ неможлива. Певно, українське громадянство щось дуже погане зробило д. Федорченкові, що він так люто на ньому помстився.
1918
М. Мандрика. З книги гніву{52}
Рік і місце видання не означені. Стор. 28. Ц. 45 коп.
На обкладинці значиться: «З другого тому поезій відбиток для т-ва «Просвіта» у Радомишлі». Очевидно, «Книга гніву» — це другий том поезій Мандрики, де зібрано його поезії на горожанські теми. Художнє значення надрукованих уривків дуже невелике. Там, де автор дає малюнок з життя природи, він наслідує Олеся («Морозно в лісі… Але ліс ще у листі: / Біла береза в зеленім намисті». Порівн. хоча б олесівське: «Тихо у полі… Ні співу, ні шуму: думає поле глибокую думу»); а де дає зразки «гнівної». громадянської лірики, — раз у раз збивається на ремінісценції з Шевченка:
І фіміам… свічки, олива
І дзвін церковний, рев ченців…
…Владикам щедрим тим земним
Співаєте хвалу і славу
І перед миром нелукавим…
…І копійки свої несуть,
Облиті потом і сльозами…
Ці невлучні пародії на рядки з шевченківського «Кавказу» та «Царів» — ні в якім разі не свідчать про поетичний талант і ориґінальність їх автора.
1918
М. Мандрика. Пісні про Анемону{53}
Том перший поезії. Київ; 1917 р. Стор. 176. Ц. 2 кар. 40 к.
М. Мандрика — цілком нове ім’я на обрії української поезії. Належить воно поетові, як свідчить про це І том, не стільки талановитому, скільки продуктивному, що віддає перевагу еротичним мотивам. Ліричні п’єси Мандрики ні в якому разі не можна назвати ориґінальними: найкращі з-поміж них (і, властиво, єдині, які так чи інакше можна вчитати) сильно нагадують Олеся часів перших його збірників.
І коли ви в «Піснях про Анемону» читаєте:
Гарно як в парку. Багряні кленки
В золото й барви вбирають стежки.
Прийдеш ти, мила, у царство це казки,
Ти принесеш мені сонце і ласки,
або «З любов’ю смерть іде об руку», або «В душі моїй дзвенять слова й пісні», — вам здається, що ви маєте перед собою невдатну пародію на «Кримські образки» Олеся (ч. 1), або на щиро поетичне його «Щороку».
Мандрика — поет химерний, що любить екзотизм і незвичайність. Недурно і свою кохану, якій присвячує вірші, він назвав Анемоною, а Дніпрові човни нагадують йому Венецію.
Мандрують човни по Дніпрі
Блискучі, як ґондоли.
Проте провінціальний несмак часто пробивається крізь всю ту вишуканість і псує авторові всю справу. А несмак у нього дійсно великий. От кілька зразків. Автор говорить про своє прощання з коханою:
О, як же тяжко відривати
Ці рученьки,
Од уст з крівлею одривати
Ці губоньки.
Або як вам подобається така авторова заява.
…Убий мене у сні (краще: вві сні),
Але не зрадь мені (краще сказати: мене),
Я гірш Отелло, гірш звіря страшного!
