Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Найкраща частина збірника — переспіви з Біблії. З «Пісні пісень» автор переклав 15 уривків, і між ними улюблене Пушкіним: «Вертоград моей сестры, вертоград запечатленный».
Так само чудово перекладений і другий уривок: «Сплю, але не спить моє серце…»
Переклад «Еклезіаста», не вважаючи на деякі хиби з боку мови, можна поставити поруч з кращими українськими переспівами Біблії, як переспіви Руданського або й Куліша. Вірш автора знаходить тут часами силу і виразність, набуває відповідного темі ритму:
Поетична мова Загула досить чиста, близька до мови України наддніпрянської. Псує її тільки надуживання зменшених форм, оті «рухи білесеньких рук», «сподіваннячка», «зітханнячка» і повні форми прикметників (незабутнєє, майбутнєє, облуднеє), що часто вживаються на Буковині.
Є в збірнику прикрий недогляд: епіграф до 2-го циклу лірики: Improbe Amor, quid non mortalia pectora cogis («Люте кохання, до чого ти не приневолюєш людські серця») автор приписав Овідієві, тимчасом як цей класичний рядок належить Верґілієві («Енеїда», IV, 412).
Версифікаційна техніка Загула нехитра. Їй бракує певної закінченості, і це дуже шкода, бо вірш авторові дається легко. Захоплення Бальмонтом не минулось, проте, без наслідку, і в деяких поезіях ми зустрічаємо зручне користування внутрішньою римою:
Загалом беручи, в авторові є «іскра Божа», єсть дещо таке, що подає — при умові серйозної роботи над собою — надію на дальший розвій. І було б дуже прикро, коли б ця надія не справдилась.
З зовнішнього боку книжка виглядає чепурно.
1918
К. Тетмаєр. За скляною стіною{59}
Поезії в прозі — одна з найбільш вишуканих поетичних форм, улюблених багатьма майстрами стилю, котрих не задовольняє елементарна гра ямбів та хореїв і котрі навіть прозі своїй уміють надати гармонійність вірша. Ставитися до цієї форми можна всяко, можна визнавати її надто витонченою, манірною, але не можна заперечити, що деяким авторам вона удається надзвичайно.
Тетмаєр належить іменно до таких віртуозів форми. Тому-то перекладати його — річ важка, яка потребує від перекладача доброго знання мови й великої технічної виучки. А д. Павлюк не має ні того, ні другого. Стиліст він поганий, літературних навиків у нього нема ніяких. А тому закінчені, колоритні фрази Тетмаєра стають під його пером сірими і незграбними. Зусюди виринають що, як, коли і неймовірно утруднюють читання.
Напр.: «Що ж робити чоловікові, коли відлітає від нього віра в найдорожче, відлітає, мов сі журавлі, про котрих я, Бог зна чого, думав, що вони не вернуться ніколи».
Як же мало Тетмаєра відчувається в цій кострубатій фразі!
Д. Павлюк рішуче не вміє будувати речення, і прикладів, подібних до наведеного, можна б подати досить. Складня перекладчика взагалі недосконала. Він пише: …«печаль залягла в ліс», «доля… зраджувала мені», «жіноче серце, яке слухняне мені» і т. п. Зустрічаються помилки і в морфології: квітків (зам. квіток), сльози радощі (зам. радості). Але що найбільше кидається в вічі, це лексика. Тут можна знайти надзвичайні курйози. Пережиті години пролітають перед перекладчиком «як отара чайок», смереки «випростуються рівномірно», волосся «з’їжачується на голові», журавлі летять не «ключем», як ми б сподівалися, а «якоюсь журливою отарою», вогняне сонце стоїть на сапфірно-злотному (може, сапфірово-золотому?) небі». «Жалоба підрубаних дерев», «лід замерших озір», «чудовий сірий пінжак» (чому вже в такому разі не «спінжак»?) та «спів достійний слави» домальовують картину повної стилістичної безпорадності автора.