Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
Поезії. Видання т-ва «Час». Київ, 1918. Стор. 104. Ц. 1 карб. 60 к.
Дмитро Загул, як пишуть в передмові його видавці, «молодий поет зеленої Буковини, закинутий не з власної волі на Україну».
Нашому читачеві він не відомий зовсім, коли не рахувати кількох поезій, підписаних його ім’ям в останніх числах ЛНВ та «Київської земської газети». Складений ним і випущений нині «Часом» збірник не носить печаті виразної індивідуальності і не дає ще змоги скласти певну думку про талант його автора. Але одного в усякому разі не можна одмовити поетові — це дару легкого музичного вірша; на його мелодійних рядках мимоволі одпочиває вухо після важкої, незграбної версифікації деяких інших поетів українських.
Збірник «З зелених гір», що лежить оце перед нами, складається з трьох великих відділів: І — інтимна лірика поетова, II — переклади з Бальмонта, III — наслідування та переспіви з Святого Письма.
Інтимна лірика Загула не визначається особливою ориґінальністю чи різноманітністю тем; загальний тон її — це той традиційний сум (іноді безпричинний), якому віддають повинність мало не всі починаючі українські поети. З 56 поезій 3-х циклів лірики не менш половини говорять про «спомин щастя колишнього», «про всесвітнєє горе» і «за згубленим раєм одчай», про душу, «подібну до домовини» і «безсилі зітхання». Поетові здається часами, що він втратив «останню надію»
і розвіялось світло химерне:
вже ніяка рожевая мрія
пережитого щастя не верне.
Весь цей «поблекший жизни цвет без малого в осьмнадцать лет» справляв би враження страшенної одноманітності, коли б автор не догадався розрідити його поезіями іншого, світлішого настрою. Як зразок таких поезій, наведемо один з початкових віршів одділу (на жаль, надрукований трохи непоправно):
З глибин руїни і пустелі,
з долини смутку і плачу,
в краї надзоряні, веселі
на крилах пісні я лечу.
Думками лину над землею —
мені так тісно на землі,
а разом з піснею моєю
летять у вирій журавлі.
їх крик мою бентежить душу, —
та з ними враз не закричу:
я вище вилетіти мушу
від журавлиного плачу…
Кращі вірші одділу: «Я не знаю, де то було» (стор. 12), «Серед маленького озерця» (стор. 14), «Коломийка» (стор. 43), «Покотилися по заріночку» (стор. 44). Почуваються подекуди впливи народної пісні, Олеся, іноді Гайне і Бальмонта.
Друга частина збірника — переклади з Бальмонта — є, власне, найслабша. Перекладати Бальмонта — річ надзвичайно важка: для цього, по-перше, треба бути самому віртуозом поетичної форми, як він, а по-друге, мати під руками такий складний і тонкий технічний апарат, яким українська поезія ще не володіє. Деякі переклади Загулові, проте, удались, але в більшості випадків він потерпів фіаско. Особливо це помітно на таких зразках, як знаменитий «Челн томленья» (у Загула — «Човен утоми»), де всю поезію побудовано на таких франтовитих алітераціях:
Вечер. Взморье. Вздохи ветра.
Величавый возглас волн.
Близко буря. В берег бьется
Чуждый чарам черный челн.
У Загула алітерації значно ослаблені:
Вечір. Море. Подих вітру.
І величний поклик хвиль.
Близько буря. В берег б’ється
Чорний човен без вітрил.
Іноді переклад здається грубуватим. Так, чудесне бальмонтівське: «Смерть, убаюкай меня», Загул переказує: «Смерте, приборкай мене». Багато москалізмів: «чертог», «хоровод», «прилив» і т. д.
