Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— То покарання так і не було? — спитав я.
— Ні, жодного покарання. Я живу в раю, мене кохає дружина, люблять діти, поважають сусіди, всі думають, що я порядна людина, ніхто не здогадується, що я зрадник, чи не гірший за Юду. Слухайте, а я ніде не міг вас бачити?
— Ну, хіба що в Полтаві.
— У мене дуже добра пам’ять. Я точно вас десь бачив. Я от зараз дивився на вас і подумав, що хотів би намалювати ваш портрет. Дуже фактурне обличчя. А потім мені стало здаватися, що це вже було!
— Ви малювали мій портрет?
— Не малював, а хотів! Точно хотів! Де я міг вас бачити? — Він примружився і роздивлявся мене.
— Заспокойтеся, я вперше на Сардинії.
— Не сумніваюся, але десь я вас бачив! — Він далі роздивлявся мене, а потім сплеснув. — Ага, я впізнав вас, впізнав!
Чуванов аж підхопився. Я думав, що робити далі.
— Іване Карповичу! Ну я дурень! Я одразу зрозумів, що ви не Шатирьов, але подумав, що якийсь дезертир утік із фронту і пробирається кудись до кращого життя! А це ви!
— Не знаю про що ви кажете.
— Можна подивитися ваші долоні?
— Для чого?
— На Кавказі вам довелося брати рукою жарини з вугілля. Я дуже пам’ятаю цю історію, я її хотів намалювати! Нічний ліс, ті абреки і ви, Іване Карповичу, відмовляєтеся переходити в магометанство! То покажете долоні, чи як?
— Чи можу я попросити не повідомляти поліцію, хто я насправді?
— Звісно ж! Чого б це я вас видавав! Ну це ж треба, Іване Карповичу! Це ви!
— Я думав, ви порвали зв’язки з Росією і мене не знаєте.
— Зв’язки-то я порвав, але час від часу бував на Лазуровому березі. А там же багато наших відпочивальників. Було до війни. І там я час від часу купував руські журнали. Випадково прочитав кілька ваших історій, а потім уже полював на них навмисно. У мене вдома велика колекція. Ба більше, у Мілані виходило кілька ваших пригод італійською! І вони в мене є, хоча там поганий переклад.
— Що поліції відомо про мене?
— Ну, вони шукають двох іноземців. Начебто румунів, але точно не відомо. Один із них непогано розмовляє італійською. Це не ви. Другий здебільшого мовчить. Вони удвох убили відомих бандитів на Сицилії. По-місцевому їх називають мафіозі, розбійники, які діють у складі зграї. Дуже небезпечні люди, дякувати Богу, на Сардинії їх немає. Не те щоб влада дуже вже переймалася загибеллю бандитів, але ось так приїхати в країну і вбивати десятками — негоже. Влада сприйняла це як публічний ляпас. Поліція всієї країни шукає тих двох іноземців, зараз перевіряють усі потяги й пароплави, що їдуть за кордон. Але ваш пароплав відійшов ще до того, як розпочалися пошуки. Та бачите, шторм, вийшли з ладу двигуни, пароплав мусив повернутися. Ви втратили через це два дні, а потім хтось здогадався, що на цьому пароплаві можуть бути ті, кого шукають, і його теж варто перевірити. Мені розповідали, що вам не вистачило буквально кількох хвилин. А потім вас помітив хлопчик-каліка, який сидів у порожній каюті. Він розповів батькам, ті не повірили. Та хлопчик наполягав. І вже коли обшук закінчився, батько приніс його до карабінерів. Ну, так вас і знайшли, Іване Карповичу. Лише цілий ланцюг нещасливих випадків дозволив схопити вас!
— Що мене чекає тут?
— Іване Карповичу, давайте так: я щось розповідаю, але й ви не мовчіть. Я хочу почути, чому ви вбили тих людей у Сіракузах. Це ж так пощастило — почути історію про ваші пригоди з ваших вуст іще до того, як її буде написано, не кажучи вже про друк! Розкажіть, а потім розкажу я!
Я розповів. Втрачати мені було нічого. Якщо мене повезуть у Сіракузи, мене впізнають і будівельники, і скульптор, і люди з готелю — всі. За мною будуть полювати і, найімовірніше, вб’ють. Треба було якось втекти.
— То це була помста! Ох і історія! — Чуванов тер руки.
— Допоможіть мені втекти звідси. Я відплачу. Я ніколи не залишаюся в боргу.
Чуванов спохмурнів.
— Іване Карповичу, я старий художник. У мене немає ані грошей, ані зв’язків. Я не знаю поліцейських, не знаю, як вам тікати далі, якщо ви вирветеся з тюрми.
— Далі я вже сам, головне — вийти звідси!
— Навіть не буду чогось обіцяти. Я не знаю, як вам допомогти. Я б дуже хотів, чесно, але не знаю. Ну, тобто, я міг би, звісно, спробувати пронести вам пилку чи револьвер, але ж я перший, хто опиниться серед підозрюваних. А я вже не в тому віці, щоб воювати з державою. Ще раз вибачте. — Він безпорадно розвів руками.
— Якщо я залишуся тут, мені кінець. Мене або вб’ють ті бандити, або повісить уряд.
— Карабінери не люблять мафіозі, вони поважають вас за ваш вчинок.
— Мені замало поваги, мені потрібна свобода.
— Я розумію. Але не знаю, чим вам допомогти.
— Ну, а хоча б листа ви відправити зможете?
— Листа? Ну звісно ж!
— У вас є чим писати?
Він подав мені олівець і кілька аркушів паперу. Потім подивився на мої зведені за спиною руки.
— Може, я напишу? — сказав він. Я спочатку думав написати Єлизаветі Павлівні, попросити про допомогу. А потім передумав. От що їй зараз — усе кидати, їхати в іншу країну? І що вона зробить? Або сам виплутаюся, або... Я надиктував листа Моніці. Короткого. Запевнив, що люблю її, обіцяв зробити все, щоб побачити її, просив вибачення, якщо втекти не вдасться. Чуванов дописав і аж пустив сльозу. — Іване Карповичу, я дуже сподіваюся, що ви побачите доньку. А я думатиму, як вам допомогти. Я не знаю, але я думатиму, обіцяю.
— Добре. — Я кивнув. — Адреси не записуйте, а запам’ятайте, будь ласка. Якщо за тиждень втекти мені не вдасться, надішлете.
Ми ще трохи побалакали, потім прийшли охоронці, Чуванов вийшов, з мене зняли наручники. Я розім’яв руки, потім перевірив стіни, стелю та підлогу. Все міцне, не виламаєш. Вікно виходило у двір дільниці. Ґрати на ньому були товсті.
Мені принесли їжу. Тарілку кукурудзяної каші, шматок хліба з сиром і цілий глечик вина. Охоронці пішли, я подумав: як дивно, в Росії в тюрмі вина не дають. І горілки теж. А тут така турбота. Ковтнув. Вино смакувало трохи дивно, та я б уваги не звернув, коли подивився на глечик. Він був новенький, красивий. Тарілка стара, в кількох місцях поколота, покручена ложка, яка бачила багато ротів, а ось глечик був як нова копійка. Чому б це арештованому віддавати такий новенький глечик? Та ще й з вином! Я не знав. Потім відчув, що за мною спостерігають із коридора. Узяв глечик і вдав, що п’ю. Закректав від задоволення. Потім далі їв, удавав що знову п’ю. За мною далі спостерігали. Я навіть вилити те вино не міг. Узяв і випив одним махом. Майже одразу в двері постукали, охоронець замахав рукою, щоб я повернув посуд. Я подав тарілку, але вона його не цікавила. Він хотів швидше забрати глечик. Я віддав. Віконце у дверях зачинилося. Я схопив з-під ліжка цеберко й виблював геть усе, що з’їв і випив. Знову наче хтось дивився за мною з коридора. Я удав, що сп’янів, засунув цеберко під ліжко і влігся. Невдовзі вже старанно хропів.