Тварина, обдарована розумом

— Брате мій, — Голдстейн плеснув долонями об поли, — пропоную вам залишити товариство юних любителів штормів і провести мене на «Карібі».

Севілла зиркнув, на нього. Врешті він підвівся. З тераси до маленької гавані збігав бетонований, розкреслений червоними смугами схил, а з обох боків цієї доріжки, мов то була спроба перетворити людський порядок щ суцільне безладдя, стелилась коралова пустеля. Голдстейн ішов з незграбною поспішністю поряд із Севіллою: він нагадував мамонта, його великі ноги важко підстрибували на бетонованій доріжці, хитрі очі, широкі й круглі плечі, тяжка щелепа висувалася вперед, посивіла чуприна старого лева вилискувала на сонці. Переступивши незграбно через кормовий борт, він важко опустився на лаву в кокпиті.

— Брате мій, — мовив він, — це диво. Я не піду до каюти. В ній завжди жорстко й сумно, в каюті яхти. А кушетки такі вузенькі, що й мови не може бути про те, щоб на них спати з дружиною. І це мене засмучує, — провадив він, милуючись «Карібі». — Однак це — диво. Диво з хрому, червоного дерева, лаку та міді, й до того ж ця негідниця така красива, така приваблива, така бездоганна за своїми формами. Мав би я більше часу, попросив би вас влаштувати невеличку прогулянку. На такій штуці дістатися до Куби — дитяча розвага.

— Для цього, — посміхнувся Севілла, — я вибрав би великого гумового човна й підвісний мотор «Меркюрі». Не збігло б і чотирьох годин, як я досяг би узбережжя біля Пінардель-Ріо. Можна б і швидше, якби не могутні течії, що починаються в Мексиканській затоці й рухаються в напрямку Атлантики. Коли зважити, що мій човен невисокий, я більше би мав шансів уникнути зустрічі з пильними американськими кораблями і з кубинськими суднами берегової варти. На цих наголошую особливо. Гадаю, наші інтриги мали б примусити кубинців завжди бути напоготові. Ну, гаразд, — провадив далі він, обернувшись до Голдстейна, — що ви хочете мені сказати? Є якісь новини щодо мого закордонного паспорта?

Голдстейн похитав головою:

— У державного департаменту інші клопоти. Вони надто зайняті тим, щоб утягнути нас у цю прокляту третю світову війну. В мене склалося сумне враження, ніби країна божеволіє; осліпши й опустивши голову долі, вона кидається в атомний конфлікт через вищерблене самолюбство, легковажно, безглуздо, через звичайний збіг обставин. Навіть важко повірити. Ніколи ще ми не знали так погано, хто ж врешті-решт керує США. Звичайно, не той сердега Сміт із своїми витівками студента, який вдає з себе дорослого. Його виступ здавався мені надто жалюгідним. За зовнішньою твердістю відчувалась така невпевненість. Ви знаєте, я з ним добре знайомий. Я працював на нього під час передвиборної кампанії. Я запитую себе: що все ж таки таїться в людині, що робить її здатною вбивати інших людей? І насамперед, навіщо ми, американці, прийшли до Південно-Східної Азії, можете ви мені сказати? — Голдстейн жваво озирнувся. — Гадаю, тут можна все говорити? їм ще не вдалося вмонтувати мікрофон на «Карібі»?

— Як ви самі переконалися, — усміхнувся Севілла, — вночі острів недоступний, а вдень у гавані завжди хтось вовтузиться.