Тварина, обдарована розумом

Севілла зійшов на понтон, що відділяв яхту від човна, але ні біля гумового човна, ні біля «Карібі» нічого не бачив. Знову свиснув, і за мить у воді коло «Карібі» завважив видовжене, гнучке, світлої барви тіло Дезі. Вона виставила з води голову й сміхотливо подивилася на Севіллу.

— Це вперше ти мені не відповіла, — сказав Севілла дельфіновою мовою свистів.

Дезі видала якийсь звук, схожий на кудкудакання.

— Бо то вперше була не я.

— Як не ти?

– Інший дельфін.

— Не плети дурниць, — сказав Севілла.

— Я не плету дурниць.

Іноді від Дезі не можна було нічого домогтися: то вона вдавала, що не розуміє його свистів, то її відповіді були зовсім нерозбірливі. Як вона відрізняється від розважливої Бі! Севілла відвернувся від неї й розгніваний пішов геть.

— Куди ти йдеш? — вигукнула йому вслід Дезі.

— Додому снідати.

— Порозмовляй зі мною! Севілла не обертаючись сказав: — Ти дурниці мелеш.

— Я не мелю дурниць. У гавані є інший дельфін.

— У гавані є дурна дельфінка, яку звати Дезі.

— Я не дурна. Поглянь.

Вона пірнула. Севілла стежив за нею, але корпус «Карібі» заважав йому бачити її, тому він повернувся на попереднє місце. Зійшовши на понтон, він виразно побачив, як дві округлі спини воднораз з’явилися над водою й знову зникли. Приголомшений, закляк на. місці. Він бачив дві спини. Цієї миті вони знову з’явилися, але трохи віддалік. Дезі і її гість кружляли по колу. Дезі плавала всередині кола й намагалась відштовхнути свого супутника ближче до понтона, однак, здається, без успіху. Севілла свиснув. Дезі сповільнила плавання, пірнула попід свого партнера, трьома помахами хвоста наблизилась до понтона, винирнула, поклала голову на дошки й подивилася на Севіллу.

— Що то за дельфін? — запитав Севілла.

— Він — мій! — урочисто відповіла Дезі.

І, відступивши назад, вона виплигнула з води й навмисне впала неподалік від Севілли, аби оббризкати його.

— Перестань, Дезі!

— На, я дурна?

— Ні.

Вона знову підплигнула і оббризкала Севіллу.

— Вгамуйся, Дезі! Отже, він твій, — провадив він, дивлячись на дельфіна. — Він чудовий.

Дезі щось промимрила.

— Коли ти його знайшла?

— Вчора увечері, в морі. Я плаваю і плаваю. Раптом переді мною з’являється дельфін, дельфін і дельфін. Вони зупиняються. Дивляться на мене й розмовляють.

— Про що розмовляють?

— Вони кажуть: «Хто це?» Великий самець підпливає і кружляє навколо мене. Я не кажу нічого, мені стає моторошно. Він дуже великий. І мовить: «Де твоя родина?» Відповідаю: «Я загубила свою родину. Я — з людьми». Великий самець відпливає й розмовляє з іншими. Вони розмовляють. Потім самці всі разом підпливають і оточують мене. Я злякалася. Саме в такий спосіб вони забивають акул. Наближаються до них і оточують їх. Але ватажок самців каже: «Добре. Ти повертаєшся до людей чи підеш з нами?» Я відповідаю: «Я повертаюсь до людей, але я граюся з вами». Ватажок каже: «Добре, грайся». Наближаються самиці, вони поштиві, крім одної, вельми старенької. Вона хоче мене вкусити. Але я клацаю зубами, й та відпливає.