Тварина, обдарована розумом
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Григорий Николаевич Филипчук
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Тварина, обдарована розумом». Краткое содержание книги:
«Я переконаний, ЦРУ знало, що інтервенція на Плайя-Хірон приречена на поразку. Я впевнений, план полягав у тому, щоб поставити Джона перед таким серйозним фактом, перед такою нечуваною втратою престижу, аби вія мусив дати дозвіл на висадку морських піхотинців на Кубу. І Джон ледь не дозволив. Такий крах на початку його перебування на посту президента. Він був дуже ображений, принижений, стривожений. Однак оволодів собою, сказав: «Ні!» Джон умів сказати «ні!». Ні війні проти Куби, ні війні проти Китаю, ні сегрегації. Вони й убили його тому, що він умів сказати «ні». «Подайте нам його в Даллас, а ми зробимо решту. В Далласі є в нас поліцаї, які пострілом з тридцяти метрів розріжуть вам навпіл сигару, є вбивці, є і вбивці вбивць, що самі з собою розплатяться, заразившись раком».
Сміт стис кулаки в кишенях і з прикрістю Подумав: «Я промовчав, але треба було робити вибір. Або я сказав би: доповідь ваших комісій — наймерзенніша підлість у історії Сполучених Штатів, і моя кар’єра на цьому скінчилася б, або ж промовчав би й одного дня знову підхопив би Джонів смолоскип».
Президент зупинився, збігла ціла мить, і знову з соромом він подумав: «Я промовчав». Наблизився до вікна, підняв важку портьєру й притулився чолом до шибки. З-за дерева раптом з явився якийсь чоловік і, задерши вгору голову, попростував уперед. Сміт заперечливо махнув рукою, й чоловік десь зник. Сміт затримав погляд на магнолії, яку посадили за велінням президента Джексона. Вона була велика й вузлувата, з-за неї визирали тендітні берези, голі й прямовисні, наче на малюнку Бюффе. Їх освітлювали прожектори безпеки, вони здавалися фантастичними декораціями для фільму. «Навесні треба буде звеліти, аби прибрали з гілок ультразвукові прилади, що відганяли птахів за часів Джонсона. Ми, Ліндоне Джонсоне, боронимося від птахів, аби вони не проникали до Білого дому. Вони ображають нашу гідність, загиджуючи наші травнички».
Сміт дивився на похмурі силуети беріз, і його огортав великий смуток. Навіть крізь шибку доносився запах тухлої вогкості.
«А я, що я зробив тоді, коли він упав з простреленою головою, котра спливала кров’ю на сукню й панчохи Джекі серед гніву й пліток, якими захлинався Даллас? У всякому разі він помер, і помститися за нього було неможливо. Звинувачувати без доказів, та й кого звинувачувати?
За нашими здогадами, джентльмени, — й це найскромніший наш здогад, — тут підступна змова, де мовчанка відігравала важливішу роль, ніж слова: «Подайте нам його в Даллас, а ми зробимо решту». Може, навіть не було стільки слів, говорилося це не так відверто й недвозначно. «Наше славне місто Даллас чекає на нього. Від вас вимагається тільки краплина нерозсудливості, привезіть його до нас». Адже негідникам також треба не втрачати поваги в очах один одного, й у них у душі є таємний кодекс честі, що не дозволяє ненависті висловлювати себе відверто там, де можна обійтися недомовками та натяками.
«Коли я не змовчав би, мене видали б за божевільного. Запрацювала б велетенська машина. Мене політично розгромили б, стерли б у порошок, і нікому від цього не було б користі, навіть Джонові. Я втратив би всі шанси прийти на зміну Л.Б.Д. Але навіщо було ставати президентом? Тільки для того, щоб оголосити війну Китаєві? Хто підклав міну сповільненої дії під моє крісло? Так, звісно, наші оракули й експерти — люди категоричні. Вони завжди чемні й безпомилкові. Вони запевняють, що за дві години ми зруйнуємо всі китайські атомні заводи й ракетодроми. СРСР не стане втручатися. Китай не здатний чинити опір. І ми матимемо спокій на ціле століття. А коли це все брехня? Щодо Куби ЦРУ також спочатку запевняло, що авіації Кастро «майже немає», а відтак, що її «знищено» несподіваною наземною атакою в неділю вранці. Однак, коли почалося висадження на кубинський берег, «неіснуюча» й до того ж «знищена» авіація Кастро збила майже всі Б-26 і потопила половину кораблів, що пішли в наступ. А що, коли й сьогодні вони помиляються або обдурюють мене, коли тільки один атомний підводний човен зуміє просковзнути крізь нашу захисну мережу й менш як за хвилину зруйнує Нью-Йорк? Що з того, що ми маємо в сто разів більше ракет, ніж Китай, коли тільки одна його ракета завдасть нам такого удару?»
Сміт загасив величну люстру, попрямував нескінченним коридором до своєї кімнати, де в узголів’ї його ліжка світився нічник. Скинув пантофлі, розв’язав краватку, вимкнув світло й, не роздягаючись, звалився на ліжко з колонами, на якому Джонсон щоразу пообіді спав по три години.
«Ніколи ще не було такого президента, який би стільки спав пополудні й завше мав такий сонливий вигляд, — вилаявся Сміт. — Мені просто бридко лежати на цьому ліжку».