Посмертні записки Піквікського клубу

— Ви.

— Слухаю, сер.

По цих словах містер Веллер вийшов з кімнати і зараз же грюкнув парадними дверима. Повернувся він назад через дві години з таким байдужим виглядом, ніби виконував якесь звичайнісіньке доручення, і приніс звістку, що цього ранку один джентльмен, всіма сторонами схожий на містера Вінкла, виїхав до Брістоля поштовим диліжансом.

— Сем, — сказав містер Піквік, стискуючи йому руку, — ви славний хлопець, неоцінимий хлопець, їдьте слідом за ним, Сем.

— Гаразд, сер, — відповів містер Веллер.

— Як тільки ви його знайдете, зараз же пишіть мені, Сем. Якщо він пориватиметься тікати від вас, валіть його додолу або замкніть на замок. Робіть з ним усе, що буде треба.

— Я поводитимуся з ним дуже обережно, сер, — запевнив містер Веллер.

— Скажіть йому, що я страшенно схвильований, дуже невдоволений і до краю обурений його незвичайною поведінкою.

— Слухаю, сер.

— Перекажіть йому, що коли він не повернеться сюди з вами, йому доведеться вертатись зі мною, бо тоді я сам поїду по нього й приставлю до Баса.

— Перекажу, сер.

— Ви, думаєте, знайдете його, Сем? — спитав містер Піквік, допитливо глянувши на Сема.

— О, я знайду його, де б він не був, — упевнено сказав Сем.

— Добре, — заспокоївся трохи містер Піквік. — І що скоріше ви поїдете, то краще.

З цими словами містер Піквік передав своєму вірному слузі чималу суму грошей і звелів негайно ж виряджатись до Брістоля шукати втікача.

Сем повкладав найпотрібніші речі в дорожну торбу і невдовзі був готовий до подорожі. Дійшовши до кінця коридору, він спинився, повільно повернув назад і просунув голову в двері вітальні.

— Сер, — шепнув містер Веллер.

— Чого вам, Сем? — озвався його пан.

— Чи правильно я зрозумів ваші накази, сер?

— Я певний того.

— Чи маю я право валити його додолу, сер?

— Безперечно. Цілковите право. Робіть, що визнаєте за потрібне. Я вас не обмежую.

Сем кивнув головою і, зачинивши за собою двері, з чистою душею вибрався в далеку путь.

Бідолашний джентльмен, що мимохіть переполохав описаним способом мешканців Королівської вулиці, перебувши дуже неспокійну й турботну ніч, покинув будинок, де ще спали його друзі, і подався світ за очі. Навряд чи пощастить колинебудь гідно оцінити або належно вшанувати благородні мотиви, що спонукнули містера Вінкла на такий вчинок. „Якщо цей Даулер", міркував Вінкл, „якщо цей Даулер наважиться справдити свою загрозу (а він, безумовно наважиться), мені доведеться викликати його на дуель Він має дружину, що кохає його і в усьому від нього залежна. І раптом, засліплений жадобою помсти, я вбиваю його. Як же почуватиму я себе після того?" Ці сумні думки так вплинули на людяну душу молодо о чоловіка що коліна його задріботіли одне об одне, і на обличчі виразно вималювались усі його прекрасні почуття. Спонукуваний цими міркуваннями він схопив чемодан і, скрадаючись, спустився сходами, як міг нечутно відчинив ненависні двері й вийшов на вулицю. Коло Королівського готелю він натрапив на диліжанс, що мав вирушати до Брістоля. Вважаючи, що це місто не менш від інших відповідає його намірам, Вінкл сів на імперіал і прибув до Брістоля з усією швидкістю, на яку здатна пара коней, що двічі, а то й більше, на день одбувають таку подорож.