Посмертні записки Піквікського клубу

— Хай живе принцип, як заявив один лихвар, коли не хотів поновити векселя свого боржника, — вкинув своє слово містер Веллер, що. прибирав з стола після сніданку.

— Сем, — сказав містер Піквік, — будьте ласкаві зійти вниз.

— Слухаю, сер, — відповів містер Веллер і, корячись делікатному натякові свого пана, ретирувався.

— Ні. Перкер, — повторив містер Піквік, прибравши урочистого вигляду, — мої друзі намагалися вже відрадити мене від цього наміру, але даремно. Я житиму, як і жив, аж доки мої супротивники дістануть право вимагати виконання присуду. І якщо їм стане підлості скористатися з свого права й заарештувати мене, я скорюся безжурно й з чистим серцем. А коли можуть вони зробити це?

— Вони можуть дістати наказ про стягнення з вас відшкодування й судових витрат, коли мине законний час, тобто рівно через два місяці від сьогодні, дорогий мій сер.

— Добре, — сказав містер Піквік, — а тим часом, голубчику, не нагадуйте мені про цю справу. Тепер же, — продовжував великий муж, позираючи на своїх приятелів з добродушною усмішкою й іскрами в очах, яких не могли затемнити або приховати ніякі окуляри, — тепер нам треба вирішити тільки одне питання: куди ми зараз їдемо?

Містер Тапмен і містер Снодграс були занадто вражені героічністю свого друга, щоб спромогтися відповісти. Містер Вінкл ще не зовсім очуняв од вчорашнього виступу в суді і не був здатний мати свою думку.

— Гаразд, — промовив містер Піквік, не дочекавшись відповіді, — тоді, якщо ви лишаєте вибір на мою волю, я спинився б на Басі. Там ніхто з нас, здається, не був.

І правда — Піквікці ніколи не були в Басі. Перкер енергійно підтримав цю пропозицію, гадаючи, що невеличка зміна в житті й деякі розваги примусять містера Піквіка складати більшу ціну волі й менше пориватись до тюрми для винуватців. Решта не заперечувала, і Сема негайно відрядили до "Білого Коня" взяти п’ять квитків на диліжанс, що мав вирушати завтра о пів восьмої ранку.

Наступний ранок був зовсім несприятливий для подорожі— було хмарно, мрячно й холодно. Доручивши Семові рятувати їхній багаж од сімох чи вісьмох носіїв, містер Піквік і його друзі зайшли в дожидальню.

На той час там був тільки один джентльмен років коло сорока п’яти, з грізними очима, лисою головою, облямованою по боках і ззаду досить широкою смугою чорного волосся, і з рясними бакенбардами. На ньому був застебнутий аж до підборіддя рудуватий сюртук, а поруч нього лежали на стільці дорожний кашкет з тюленячої шкіри, пальто й плащ.

— Цікаво, де в Басі спиняється ця карета? — звернувся містер Піквік до містера Вінкла.

— А ви їдете до Баса? — спитав незнайомий.

— До Баса, сер, — відповів містер Піквік.

— А інші джентльмени?