Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Вони їдуть зі мною.
— Тільки не на внутрішніх місцях… будь я проклятий, коли на внутрішніх! — скрикнув незнайомий. — Я купив квитки на два внутрішні місця. І сказав, що коли вони спробують всунути шістьох у цю пекельну скриньку, я найму окрему карету і подам у суд.
— Дозвольте сказати вам, дорогий сер, — промовив містер Піквік, — що ви даремно хвилюєтесь. На внутрішніх місцях їдуть тільки двоє з нас.
— Радий чути це, — сказав лютий джентльмен. — Беру свої слова назад. Прошу вибачити. Ось моя візитна картка. Будьмо знайомі.
— З великою приємністю, — погодився містер Піквік. — Нам випадає подорожувати разом, і, я сподіваюся, ми не шкодуватимемо, мавши таке товариство
— Сподіваюся, — ствердив лютий джентльмен. — Навіть певний, що не шкодуватимете. Ви мені подобаєтесь. Ваші руки й прізвища, джентльмени!
Звичайно ж, по цій ласкавій промові подорожні обмінялись дружніми привітаннями, і лютий джентльмен, не гаючи часу, розповів своїм новим приятелям усю свою біографію, вживаючи тих же коротеньких уривчастих речень. Виявилося, що прізвище його Даулер; що їде він до Баса, щоб трохи розважитись; ідо давніше служив він в армії, а тепер вийшов у відставку; що живе прибутками з капіталу, і що друге місце в диліжансі він купив не для кого іншого, як для своєї дружини — місис Даулер.
— Вона — чудова жінка, — сказав містер Даулер. — Я пишаюся нею. І маю всі підстави для цього.
— Маю надію незабаром пересвідчитись у цьому, — люб’язно усміхнувся містер Піквік.
— І пересвідчитесь, — запевнив Даулер. — Я представлю їй вас. Ви, напевне, сподобаєтесь їй. Я залицявся до неї незвичайним способом. Узяв приступом. О! Побачив. Покохав. Посватався. Вона відмовилась. „Ви кохаєте іншого?" — „Не примушуйте мене червоніти". — „Я знаю його?" — „Знаєте". — „Гаразд. Якщо він не зникне звідси, я здеру з нього шкуру".
— Боже милий ! — мимохіть вихопилося у містера Піквіка.
— І ви зідрали шкуру з того джентльмена? — зацікавився містер Вінкл, збліднувши.
— Я написав йому записку. Сказав, що мені дуже неприємно. І дійсно, я почував себе погано.
— Я думаю, — вкинув слово містер Вінкл.
— Я сказав, що дав слово честі зідрати з нього шкуру. Тут ішлося про мою честь, честь джентльмена. В мене не було вибору. Як офіцер його величності, я мусив зідрати з нього шкуру. Я шкодував, що так сталося, але то був мій обов’язок. Він послухав голосу розуму. Він бачив, що правила служби категорично вимагали, щоб я вбив його. Він утік. Я одружився з нею. А ось і її голова.
І містер Даулер показав на карету, що в’їхала в двір готелю. З відкритого вікна її виглядало гарненьке личко в блакитному капелюшку й перебігало очима по юрбі, мабуть, шукаючи того ж таки лютого джентльмена. Містер Даулер сплатив свій рахунок і вискочив з дожидальні разом із своїм дорожним кашкетом, плащем і пальтом. Містер Піквік і його друзі вийшли слідом за ним. Містер Тапмен, містер Снодграс і Сем Веллер вибралися на імперіал. Містер Вінкл і містер Піквік зайняли місця всередині диліжанса.
Під час подорожі не трапилось нічого гідного згадки, і о сьомій вечора містер Піквік з супутниками і містер Даулер з дружиною сиділи по своїх номерах у готелі „Білого Оленя" якраз напроти будинку баських мінеральних вод, де коридорних в їхніх костюмах можна було б помилково вважати за членів парламенту, якби ілюзію не порушувала їхня куди краща поведінка.
Мавши на думці перебути в Басі щонайменше два місяці, містер Піквік вважав за доцільне найняти для себе й для своїх друзів якусь приватну квартиру, а коли щасливий випадок дав їм змогу знайти за невеличку ціну верхню половину будинку по Королівській вулиці, занадто велику для них, то містер і місис Даулер попросили відступити їм спальню й вітальню. Ця пропозиція зараз же була прийнята, через три дні всі вони переїхали до нової оселі, і містер Піквік з надзвичайною регулярністю почав пити води. Уживав їх містер Піквік систематично. Чверть пінти він випивав перед сніданком і сходив по тому на горбок; другу чверть пінти він випивав після сніданку, а тоді спускався з горбка. Після кожної нової чверті пінти містер Піквік урочисто й радісно оповіщав, що почуває себе куди краще, і це завдавало великої втіхи його приятелям, хоч ніхто з них не знав, на що саме він хворіє, Щоранку акуратні питці, і містер Піквік у тому числі, зустрічались коло джерела, випивали свою чверть пінти і йшли на вранішню прогулянку. На пообідній прогулянці сходились докупи і лорд М’ютенхед, і вельмишановний містер Крашток, і леді вдова Снафенаф, і пані полковникова Вагсбі, і інші видатні курортники, і всі завзяті ранкові питці. Порозмовлявши, вони розходились, або роз’їздились, або їх розвозили в кріслах. Після того джентльмени йшли до читальні, а звідти — додому. Якщо увечері була театральна вистава, вони зустрічалися ще й у театрі. Якщо влаштовувався бал — бачилися в бальній залі. А коли ввечері не відбувалося ні вистави, ні балу, сходилися тільки наступного дня. Дні минали з деякою одноманітністю, але й у тій одноманітності було щось приємне.