Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Є, — втрутився в розмову хлопець з факелом. — Я ввесь час його смикаю.
— То тільки ручка, — сказала місис Даулер, — а дроту там нема.
— Хотів би я постукати по голові тутешнім слугам, — закричав довгий.
— Я мушу знову потурбувати вас, — надзвичайно чемно попросила місис Даулер. — Стукніть, будь ласка, ще.
Коротенький носій постукав знову, але без найменшого успіху. Його заступив довгий, що, загинаючи круті лайки, почав барабанити у двері молотком, наче хворий на голову листоноша.
Містерові Вінклу снилося, ніби він на засіданні в клубі, де члени знімають такий галас, що голова примушений стукати молотком у стіл, стараючись навести порядок. Потім йому примарилася аукціонна зала, де немає публіки, а аукціоніст купує все сам, і якраз тоді він невиразно припустив можливість того, що хтось стукає в парадні двері. Бажаючи переконатись остаточно, він полежав ще хвилин з десять, і тільки нарахувавши тридцять три удари, пересвідчився, що справді не спить.
— Та — та — та — та — тра — та — та! — тарахкотів молоток. Містер Вінкл схопився з ліжка, не зовсім ще розуміючи, що сталося, поквапно натяг панчохи, сунув ноги в туфлі, загорнувся в халат, запалив об жаринку в, каміні свічку й збіг сходами до парадних дверей.
— Нарешті хтось іде, мадам, — сказав короткий носій.
— От якби я був ззаду його та ще з дрючком! — пробурмотів довгий.
— Хто там? — спитав містер Вінкл, відкидаючи ланцюжок.
— Ти не питайся, дурна твоя голова, — озвався зневажливим тоном довгий, певний, що розмовляє із слугою. — Не базікай, а відчиняй мерщій.
— Та повертайся швидше, сонько! — підбадьорював другий.
Напівсонний містер Вінкл механічно скорився, прочинив двері й визирнув на вулицю. Перше, що впало йому в око, було червоне полум'я факела. Вражений жахливою думкою, що будинок горить, він широко розчинив двері і, тримаючи перед собою свічку, пильно глянув перед собою, не певний ще, бачить він портшез чи пожежний насос… В цю хвилину порив вітру задув свічку. Щось штовхнуло містера Вінкла в спину й жбурнуло на вулицю, а двері з грюкотом зачинилися.
— Здорово зроблено, молодий чоловіче! — сказав коротенький носій.
Містер Вінкл, угледівши через вікно портшеза жіноче обличчя, кинувся до дверей і став щосили стукати молотком та благати носіїв зараз же нести портшез назад.
— Заберіть його, заберіть! — кричав містер Вінкл, — Он хтось виходить уже з сусіднього будинку. Пустіть мене в портшезі Сховайте мене! Допоможіть мені!
Бідолашний Вінкл трусився з холоду, і щоразу, як підіймав угору руку з молотком, його халат розкривався найнечепурнішим способом.
— Он хтось іде вулицею. Там і дами! Прикрийте мене чимнебудь! Станьте переді мною ! — мало не плакав Вінкл. Та носії так знесилились від реготу, що не могли подати йому ніякої помочі, а дами підходили дедалі ближче.
Містер Вінкл розпачливо стукнув у двері востаннє. Дами були вже за кілька будинків. Безталанний джентльмен кинув свічник, що ввесь час тримав у себе над головою, і сміливо метнувся в портшез, де сиділа місис Даулер.
Нарешті гамір та метушню на вулиці почула й місис Кредок. Напнувшись поверх чепчика шаллю, вона побігла у вітальню подивитись, що сталося, і визирнула у вікно саме тоді, як містер Вінкл поринав у портшез. Побачивши це, поважна леді жахливо зойкнула і кинулась повідомити містера Даулера, що дружина його тікає з іншим джентльменом.
Вражений такою звісткою, містер Даулер, наче гумовий м’яч, зскочив з ліжка і підбіг до свого вікна водночас з містером Піквіком. Перше, що вони побачили, був містер Вінкл, який намагався втиснутись у портшез.
— Сторож! — нестямно крикнув містер Даулер. — Сторож! Держіть його! Цупко держіть його! Затримайте, поки я не зійду вниз… Я переріжу йому горлянку… Дайте мені ніж!.. Від вуха до вуха… переріжу… пустіть, місис Кредок! — і, вирвавшись з рук переляканої господині та містера Піквіка, обурений чоловік схопив десертний ножик і кинувся на вулицю.
Містер Вінкл не чекав на нього. Почувши жахливі загрози відважного Даулера, він вистрибнув з портшеза і, впустивши з ніг туфлі, дременув униз по вулиці, переслідуваний Даулером з сторожем. Оббігши круг кварталу, він кинувся у відчинені вже двері свого будинку, грюкнув ними перед самим обличчям містера Даулера, зачинився на ключ в своїй спальні, забарикадирував двері рукомийником, комодом та столом і почав укладатися, щоб з першим променем світанку залишити Бас. Даулер, підійшовши до зачинених дверей, заприсягався крізь дірку в замку, що завтра ж переріже містерові Вінклу горло. Після величезного галасу у вітальні, де серед сили голосів виразно чути було голос містера Піквіка, що намагався втихомирити всіх, мешканці порозходились по своїх кімнатах, і скрізь знову запанував спокій.