Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Лякав і загрожував, — не заперечував Даулер, блідий не менш як містер Вінкл. — Підозрілі обставини. Тепер усе з’ясувалося. Я поважаю вашу відвагу, сер. Ваша поведінка була бездоганна; сумління ваше— чисте. Ось моя рука. Тисніть!
— Справді, сер, — вагався містер Вінкл, боячись подати руку, бо вбачав в цій пропозиції якісь військові хитрощі,— справді, сер, я…
— Я розумію вас, — перебив йому мову Даулер. — Ви почуваєте себе ображеним. Цілком природно. Так само було б і зі мною. Я помилявся. Прошу вибачити. Будьмо друзями. Не сердьтесь! — І Даулер майже силоміць стиснув руку містерові Вінклу й палко заявив, що Вінкл — дуже розумний хлопець, І що тепер він шанує його більше, ніж будьколи.
— Ну, сідайте ж, — сказав Даулер. — Розказуйте все. Як ви знайшли мене? Коли ви поїхали? Розказуйте одверто все. Не крийтесь.
— Все це сталося випадково, — відповів містер Вінкл, ніяковіючи від такого незвичайного й несподіваного завершення справи, — абсолютно випадково.
— Дуже радий чути, — запевнив Даулер. — Прокинувся сьогодні ранком. І забув уже про вчорашні загрози. Тільки сміявся з усієї історії. Не відчував до вас ніякої ворожості. Так і сказав.
— Кому ви сказали? — зацікавився містер Вінкл.
— Місис Даулер. „Ти заприсягався, що вб’єш його", каже вона. „Заприсягався", одповідаю, — „То була глупота?" „Була, мушу признатись. Піду попрошу пробачення. Де він?
— Хто? — спитав містер Вінкл.
— Та ви ж! Я зійшов вниз. Вас не знайшов. Піквік сидить похмурий. Хитає головою. Сподівався, що обійдеться без насильства. Я зрозумів одразу. Ви образились. Поїхали кудись; чи не до приятеля якогонебудь. Мабуть, по пістолети. „Гарячий хлопець" кажу, „він мені до вподоби".
Містер Вінкл кашлянув. Йому стало ясно, як повернулася справа, і він раз — по — раз набував поважнішого вигляду.
— Я залишив вам листа, — вів далі Даулер. — Писав, що шкодую. І дійсно, шкодував. Мусив бути у Брістолі в одній невідкладній справі. Ви не задовольнились. Поїхали слідом за мною. Ви вимагаєте з’ясувати непорозуміння? Маєте радію. Тепер усе з’ясовано. Мою справу розв’язано. Завтра іду назад. їдьмо разом.
З кожною новою фразою Даулера обличчя містера Вінкла набувало більше гідності. Таємничий характер початку їхньої розмови ставав йому дедалі зарозумілішим. Даулер був проти дуелі не менше, як і він сам. Коротко кажучи, цей страшний і чваньковитий суб’єкт був найбільший у світі боягуз. Даулер, як і він, ретирувався з Баса, вичікуючи того часу, коли ворог його перегнівається.
Зорієнтувавшись у правдивому стані речей, містер Вінкл прибрав грізного вигляду й сказав, що пояснення Даулера його задовольняють. Проте, з тону його Даулер зрозумів, що, якби пояснення показались незадовільними, неминуче сталося б щось жахливе й непоправне. Пройнявшися захватом перед великодушністю й поблажливістю містера Вінкла, Даулер і сам заспокоївся, і колишні вороги розійшлися спати, запевнивши один одного у вічній дружбі.
Було коло пів першої ночі, коли містер Вінкл, що хвилин двадцять уже розкошував першим сном, прокинувся від грімкого стуку в двері його кімнати. Дедалі дужчаючи, стук цей примусив його схопитись на ліжку й спитати, в чім там річ.
— Вибачте, сер, — відповів голос покоївки, — якийсь молодий чоловік каже, що неодмінно мусить зараз же побачитися з вами.
— Молодий чоловік? — здивувався містер Вінкл.
— В цьому немає жодного сумніву, сер, — додав крізь щілину в замку інший голос. — І якщо ви не пустите це інтересне створіння до себе зараз же, то дуже можливо, що його ноги ввійдуть до кімнати раніше ніж його голова. — І підсилюючи свої слова, молодий чоловік делікатно стусонув ногою у нижню половину дверей.
— Це ви, Сем? — спитав містер Вінкл, зскакуючи з ліжка.
— Абсолютно неможливо встановити особу людини, не глянувши на неї, сер, — повчальним тоном відповів голос.
Не мавши тепер ніякого сумніву щодо особи молодого чоловіка, містер Вінкл повернув ключ у замку. Не встиг він одчинити двері, як містер Веллер був уже в кімнаті, зачинив двері на ключ, ключ невимушено поклав у кишеню жилета і, обдивившись містера Вінкла з голови до п’ят, сказав:
— Та й штукар же ви, сер; справді, штукар!
— Що означає ваша поведінка, Сем? — обурено спитав містер Вінкл. — Ідіть собі геть цієї ж хвилини, сер! Як ви насмілюєтесь, сер?
— Як я насмілююсь? — повторив Сем. — Як я насмілююсь! Так дорікала одна молода леді пиріжечникові, “що продав їй пиріг із свининою, де не було нічого, крім сала, всередині. Як я насмілююсь? Оце так запитання!