Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— То лише підробка, голубчику. В половині шухляд нічого немає, а друга половина — не відчиняються.
— Не може бути.
— Факт, слово честі; —і Боб Сойєр, увійшовши до аптеки, щосили потяг за позолочені шишечки кількох фальшивих шухлядок. — В цілій аптеці немає майже нічого, крім п’явок, та й ті вже використані.
— Ніколи не повірив би цьому, — дедалі більше дивувався містер Вінкл.
— Я думаю, — засміявся Боб. — Навіщо тоді була б уся ця подоба аптеки? Та чого ж це ми так стоїмо? Що ви будете пити? Бен, старий приятелю, тягни сюди з буфету питво від шлункових хвороб. — Містер Елен усміхнувся й поставив на стіл чорну пляшку з бренді.
— Ви, звичайно, не будете розводити його водою? — спитав Боб.
— Ні, дякую, — відповів містер Вінкл. — Ще рано, і я волів би зменшити його міцність, коли ви не заперечуватимете.
— Ні в якому разі. Зменшуйте собі, коли сумління це вам дозволяє,— згодився Боб, ковтнувши з великим удоволенням склянку рідини. — Бен, каструлю!
Містер Бенджемен Елен з тої ж схованки витяг мідну каструлю, якою Боб Сойєр, зауважив він, пишався за її діловий вигляд. Коли вода в професіональній каструлі закипіла за допомогою багатьох лопаточок вугілля, видобутого містером Бобом Сойєром з ящика, де було написано „Содова вода", містер Вінкл розвів своє бренді, і розмова зробилась загальною.
Перебив її вступ до аптеки хлопця в сірій лівреї, в кашкеті з золотим галуном і з маленьким кошиком під рукою.
— А ходи но сюди, волоцюго Том! — гукнув Боб Сойер, коли хлопець увійшов до аптеки.
Хлопець послухався.
— Ти, певно, спинявся коло кожного ліхтарного стовпа, юний ледарю? — спитав містер Боб Сойєр.
— Ні, сер, я не спинявся, — одмовив хлопець.
— І добре зробив, — загрозливим тоном схвалив містер Сойєр. — Хто запросить до себе лікаря, коли знатиме, що його помічник грається в кремушки біля рівчаків або запускає змія по вулицях? Хіба ти не поважаєш свого фаху, плазуне? Порозносив ліки?
— Порозносив, сер.
— Порошки для дитини — у великий будинок, де живе новоприїжджа родина, а пілюлі по чотири на день — старому, гнівливому джентльменові з подагрою?
— Так, сер.
— Тоді зачиняй двері й сиди в аптеці.
— Ну, я бачу, справи ваші йдуть зовсім не так погано, як ви казали, — зауважив містер Вінкл, коли хлопець вийшов. — Адже у вас в ліки, якщо ви їх розсилаєте.
Містер Боб Сойєр зиркнув на аптеку і, пересвідчившись, що сторонніх там нема, нахилився до містера Вінкла й пошепки промовив:
— Він залишає ліки там, де їх не потребують.
Містер Вінкл зніяковів, а Боб і його приятель зайшлися сміхом.
— Не втямите? — сказав Боб. — А справа дуже проста. Він підходить до будинку, дзвонить, мовчки передає пакунок служникові й відходить. Слуга несе пакунок до їдальні. Пан розгортає його й читає рецепта: „Мікстуру вживати перед сном… пілюлі як і раніше… полоскання — як завжди… порошки… Сойєр, наступник Нокморфа. Готує сумлінно і вчасно…" і таке інше. Потім він показує це дружині… Та й собі читає… Далі пакунок переходить до слуг… І ті читають… принаймні адресу. Завтра хлопець дзвонить знову. „Вибачте — непорозуміння… стільки роботи… розносиш силу пакунків… містер Сойєр перепрошує". Тепер вони знають уже моє ім’я, а це, любий мій, головне в нашій медичній практиці. Але запевняю вас, це — найвтішніша річ у світі. Є в нас одна чотириунцева пляшка, яка була в половині брістольських будинків, і не зробила ще всієї своєї роботи.
— Тепер я розумію, — сказав містер Вінкл. — Яка гарна ідея!
— О, у нас з Беном є ще з десяток не гірших ідей, — вихвалявся Боб. — Ліхтарникові ми платимо вісімнадцять пенсів щотижня, а він за це, кожного разу, як проходить повз мої двері, хвилин десять безперестанку смикає дзвоник. А мій хлопець завжди вдирається до церкви перед самим псалмом і, прибравши розгубленого та переляканого вигляду, викликає мене. В той час вірні не мають ніякої роботи і, звичайно, звертають увагу на всяку дрібницю. „О, хтось захворів", думає кожен, „викликають Сойєра, наступника Нокморфа. Величезна практика в цього хлопця".
Розкривши деякі медичні тайни, містер Боб Сойєр і його друг Бен відкинулись на спинки своїх крісел і оглушливо засміялись. Коли цей сміх дав невелике полегшення їхнім серцям, ушерть повним веселощів, розмова перейшла на інші теми, безпосередньо зацікавивши й містера Вінкла. — Любий мій друже, — сказав Бен, скориставшись з відсутності Боба, що пішов продати кілька згаданих уже використаних п’явок. — Любий мій друже, я — нещасна, дуже нещасна людина.