Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Переживши один такий день, містер Піквік сидів у своїй вітальні і робив записи в щоденнику, коли легкий стук у двері примусив його підвести голову.
— Вибачте, сер, — зазирнула в кімнату місис Кредок, їхня квартирна господиня, — вам більше нічого не потрібно, сер?
— Нічого, мадам, — відповів містер Піквік.
— Моя дівчинка вже лягла спати, сер, — пояснила місис Кредок, — а містер Даулер ласкаво погодився чекати, доки повернеться з балу місис Даулер, і обіцяв сам відчинити їй двері. Отже, якщо я вам не потрібна, то я піду спати.
— Прошу дуже, мадам.
— Надобраніч, сер.
— Надобраніч, мадам.
Місис Кредок зачинила двері, а містер Піквік, позіхнувши кілька разів, закрив свій щоденник, поклав у шухляду ручку, поставив чорнильницю, засвітив свічку і з виглядом крайньої втоми побрів до спальні. Дорогою він своїм звичаєм зупинився коло помешкання Даулерів і постукав у двері, щоб побажати Надобраніч.
— А, — сказав Даулер, — ви вже спати. Хотів би й я бути вже в ліжку. Огидна ніч. Здається, здоровий вітер?
— Страшенний, — ствердив містер Піквік. — Надобраніч.
— Надобраніч.
І містер Піквік пішов спати, а містер Даулер, додержуючи необачної обіцянки чекати на свою дружину, присунувся ближче до каміна.
Мало що є на світі нудніше, як не спати, чекаючи на когось, а надто коли той у гостях. Ви мимоволі думаєте, що час, який так повільно посувається для вас, хутко минає для нього! Що більше ви про це думаєте, то меншими стають ваші надії на те, що він скоро повернеться. Коли не спиш, то годинник цокає надзвичайно голосно, і здається, що все ваше тіло оповите павутинням. Спершу щось лоскоче вам праве коліно, а потім це почуття переходить і на ліве. Не встигнетеви змінити положення, як почуття лоскоту з'являється у ваших руках, а коли ви найнеймовірнішими рухами поскручуєте собі кінцівки, вам раптом починає свербіти в носі, і ви трете його так, що напевне відірвали б зовсім, якби мали змогу. Певні незручності відчувають і ваші очі, і коли ви знімаєте нагар з однієї-свічки, на другій його вже півтора пальці. Оці й подібні до них нервові неприємності обертають довге чекання в ту пору, коли ви звикли вже спати, на не дуже веселу розвагу.
Так думав і містер Даулер, сидячи перед каміном і щиро обурюючись на бездушних людей, які, весело розважаючись на вечірці, змушують його не спати.
Не повернула йому кращого настрою й згадка про те, що ввечері він сам вигадав собі головний біль і через те залишився вдома. Нарешті, мало не впавши в камін і ледве не обсмаливши собі обличчя об залізні грати, містер Даулер поклав прилягти на хвилинку, але ні в якому разі не спати.
— Сон у мене міцний, — казав до себе містер Даулер, вкладаючись в ліжко. — Засинати мені не можна. Я, думаю, почую звідси, коли вона стукатиме. Авжеж. Я чую, як стукає сторож. Ось він підходить. Тепер тихше. Повертає за ріг. Аа! — І, дійшовши до цього пункту, містер Даулер і сам повернув за ріг, коло якого стільки часу вагався, і заснув міцним сном.
Саме коли вибило третю годину, на Королівській вулиці з’явився портшез із місис Даулер всередині, несений одним коротеньким гладким носієм і одним худорлявим, довгим, через що їм багатьох зусиль коштувало утримувати ящик портшеза перпендикулярно. До того ж тут, нагорі, і на широкій вулиці вітер лютував так, немов збирався вимести все каміння з бруку. Отже, вони були дуже раді поставити портшез на землю й добре постукати в парадні двері.
Минув деякий час, але ніхто не виходив.
— Слуги сплять, — сказав короткий носій, відігріваючи руки над факелом, що приніс хлопчик — помічник.
— Постукайте, прошу, ще! — крикнула місис Даулер з портшеза. — Стукніть два чи три рази, будьте ласкаві
Короткий носій радо скорився і щосили оглушливо стукнув молотком чотири чи п’ять разів, а потім загупав у двері обома кулаками. Довгий тим часом одійшов на середину вулиці й роздивлявся, чи не блимне в якому вікні світло.
Ніхто не виходив. Скрізь панували темрява й мовчанка.
— Боже ти мій! — нервувалася місис Даулер. — Постукайте, прошу, ще.
— А чи немає тут дзвоника, мадам? — спитав короткий носій.