Коротка історія семи вбивств

Тепер Пітер Нессер приплачує в аеропорту Нормана Менлі трьом, щоб ті винюхували кожного растафарі з кокні[379], який там приземлиться, особливо нічним рейсом. Чомусь він не подумав, що революція растаманів може звалитися на голову і через повітряні ворота Монтеґо-Бея. Він навіть змушує їх там бігати в певну телефонну будку і кожні дві години дзвонити йому. Потім він захотів, щоб я або хтось від мене подався до Лондона, знайшов там Співака і що-небудь зробив, і неважливо, де він — у турі чи в студії звукозапису. Я пожартував, що, мовляв, як йому все це бачиться фільмом про Джеймса Бонда, то, може, мені слід прихопити з собою його королеву краси, бо ризикувати в такій справі справжньою красунею — ганьба і сором. Посміятися в слухавку для мене було компенсацією за час, витрачений на розмову з цим занудою. До того ж Співакові там і без того — як у могилі. Прирікши людину майже на смерть, ти її не просто майже вбив: ти підрубав їй коріння, відірвав від дому, і вона вже ніколи й ніде не зможе жити в мирі. Для Співака єдиний спосіб повернутися назавжди — це повернутися в труні.

Але то був тисяча дев’ятсот сімдесят восьмий рік, а я з тим роком зав’язав. Коли в січні старий американець звалив у Аргентину, на його місце приїхав новий. Нова америкосівська пісня на старі слова. Себе він називає містером Кларком. «Просто містер Кларк, без „е“ на кінці[380]». Він думає, це дуже смішно, тож при зустрічі повторює раз по раз: «Кларк, без „є“ на кінці». З Доктором Лавом він уже знайомий, але, схоже, хто такий Льюїс Ернан Родриґо де лас Касас, знає кожен американець, що розгулює Кінгстоном у пітній сорочці й зі збитою набік краваткою. У квітні сімдесят восьмого ми сидимо в «Морґанс гарборі», готелі для білих у Порт-Роялі. Сидимо і з майже порожнього ресторану дивимося на Кінгстон. Точніше, дивляться вони. А я спостерігаю. Я з двома іноземцями, вже просякнутими піратським духом з голови до хера. Дивитися їм є на що, — я маю на увазі те почуття, що охоплює кожного білого мена щоразу, коли ти привозиш його в Порт-Роял. Чи не той це самий дух, який сходить на них, щойно вони зіскакують на будь-який кам’янистий берег? Готовий посперечатися: це в них ще з часів Колумба і работоргівлі. Цей дух розв’язує їм язик і б’є навідмаш у голову.

— А скажи-но, душечко, чи не в цих місцях грабував та бешкетував Чорна Борода[381]?

— Я ’наю ті’ки про Генрі Морґана[382], сер. А на Ямайці душечкою звуть жінку, яку утримує чоловік, але вона йому при цьому не дружина.

— Ой-йой.

Я вже давно ось так навмисно не ламав свого язика; кілька разів навіть змусив Доктора Лава мені перекласти. Ніби не розумію сказаного. Цей америкос був хоча б не як Луїс Джонсон, який тримав аркуш паперу догори ногами, демонструючи білим, що ніґери не вміють читати, — і досі пам’ятаю ту сцену. І тут він каже:

— Ви бідний, коштовний народ, який навіть не знає, що перебуває на самій межі анархії.

— Моя не розуміти. Якщо ми коштовний, то чо’ ми такі бідні? Алмаз — коштовний.

— Такі ось ви, хлопче, невідшліфовані алмази. Весь острів такий невідшліфований. Так грубо вирізаний і такий гарний. І такий неміцний. Під «неміцним» я маю на увазі, що ви ходите по краю. Тобто...

— Нестійкий?

— Так. Exactamente[383]. Exactamente, я правильно кажу, Льюїсе? Нам з Льюїсом є що згадати. Ми з ним так давно знайомі, що початку вже й не вгледиш. До цього було ще кілька estados latinos[384], еге ж?

— Ви теж частина то’о шоу в затоці Свиней?

— Що? Хм... Ні, ні. Те було задовго до мене. Дуже задовго.

— Ну, мо’е, ви колись та ’найдете отруту, що подіє на Кастро.

— Хе-хе-хе-хе, а ти тямущий хлопець, хитрий, я б навіть сказав, еге ж? Це Льюїс тебе підгодовує новинами?

— Ні. Новинами мене підгодовують новини.

Тримайся, Джосі Вейлзе. Ніщо так не відштовхує америкосів, ніж коли до них доходить, що вони в тобі помилялися. Не забудь хоча б раз до його від’їзду сказати «без проблем, сер», та ще й отак гугняво: «без проблеееемммм». Щоб він поїхав з відчуттям, що знайшов того, кого треба. Уперше я шкодую, що не маю дредів і не вмію так танцювать не танцюючи на місці, як це роблять растамани, навіть якщо ніякого ритму й нема... Оскільки я весь час спостерігав за тим, як Доктор Лав погідно киває всім словам американця, то майже пропустив те, що той навіює мені. А навіював він мені — майже тільки про це й говорив, — що Ямайка перебуває в стані війни. І війни куди більшої, ніж була тут тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року (це вперше він озвучив дату: 1976-й рік). «Холодної війни», — уточнив він.

— Ти знаєш, що означає «холодна війна»?

— У воєн температури не буває.

— Що?.. Та ні ж, синку. «Холодна війна» — це термін, фігура... Просто назва того, що тут відбувається. Знаєш що? У мене тут дещо з собою є... Глянь-но ось на це.

Білий виймає книжку-розмальовку. Коли клеїш дурня з америкосами, то очікуєш усього, — але це приголомшує навіть мене.