Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

Більше того, навіть якби марксистський погляд на релігію був правильний, в умовах неймовірно важкого, безпросвітного життя селянина, особливо починаючи з 1929 р., вона залишалася для нього єдиною справжньою втіхою. Один із радянських дослідників приводить висловлення опозиційне настроєного селянина, який заявив, що, як на його думку, «зарано ще скасовувати релігію… якби стан справ був інакший, якби можна було сподіватися хоч на якусь підтримку, коли щось трапляється з людиною, тоді можна було б почувати себе краще, і в релігії не було б потреби».

У цьому розділі ми не розглядатимемо повністю питання релігії в усій його неосяжності та складності, а тільки в зв'язку з розкуркуленням та колективізацією, з одного боку, та антиукраїнською кампанією, з іншого.

Перед революцією кількість прихожан православної церкви становила близькою 100 млн. У її віданні було 67 єпархій, 54 457 церков, у яких несли службу 57 105 священиків і дияконів. У Росії функціонувало також 1498 монастирів, де мешкало 94629 монахів та послушників.

Перша радянська конституція, прийнята 10 липня 1918 р., гарантувала всім громадянам право на релігійну та антирелігійну пропаганду. «Право» на пропаганду було, таким чином, на цій стадії теоретично рівним для обох сторін, хоча, безперечно, сторона, яка могла використовувати пресу, спиралася на підтримку держави, мала інші незліченні переваги, займала ліпше становище, аніж її опоненти.

На церкви постійно накладалися всілякі правові обмеження. Їхню власність націоналізували без будь-якої компенсації, причому представникам місцевої влади надавалося право використовувати «будинки та речі, потрібні для богослужіння», хоча й інші групи могли також користуватися ними зі світськими цілями. Церкви підлягали тим самим правилам, що й інші громадські об'єднання, і їм заборонялося «робити обов'язкові збори [пожертвувань] чи провадити оподаткування», «примушувати своїх членів щось робити супроти їхнього бажання або карати їх» — фрази, відкриті широким інтерпретаціям. Згідно з статтею 65 Конституції 1918 р. священики та інші служителі релігійного культу оголошувались «слугами буржуазії» та позбавлялися громадянських прав. Це означало, що вони не мали права на одержання продуктових карток, а їхнім дітям дозволялося відвідувати лише початкові школи і т. д.

Урядовою постановою від 28 січня 1918 р. заборонялося викладання релігії в школах, хоча дозволялося «вивчати чи навчати релігійних дисциплін приватно». Останнє пізніше обмежили постановою від 13 червня 1921 р., згідно з якою заборонялося викладання релігії будь-де групам осіб віком до 18 років.

Уряд конфіскував церковні землі, так само як і поміщицькі. Селянство підтримало цей захід у тій його частині, що стосувалася великих земельних наділів, які належали «центральній церкві» та її магнатам. Однак значною частиною «церковної землі» фактично володіли окремі парафії, чиї парохи орали її самі, піднаймали робітників або здавали в оренду селянам.