Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Становище церкви, так само як і заможних селян, влада намагалася підірвати запровадженням все нових і нових податків. Атеїстичний журнал «Антирелігійний» (1930. № 1) із задоволенням констатував, що «податковий курс радянського уряду б'є по кишені служителів релігійних культів особливо боляче».
У селі Піски (Старобельської округи на Луганщині) власті обклали церкву великим податком. Сільчани виплатили його. Тоді окружна влада звеліла голові місцевої сільради взагалі ліквідувати церкву. Священика обклали великим податком на м'ясо. І знову село виплатило його. Але новий податок (м'ясом) призначили в такому розмірі, що село не змогло його сплатити. Священика одразу ж звинуватили в «підривній діяльності», яка виявилася в тому, що він опирався радянським податковим заходам. Його засудили до п'яти років ув'язнення, які він відбував на вугільних шахтах Кузбасу, в Сибіру, звідки уже не повернувся, а церкву закрили.
Нерідко церкву, закриту ще під час перших антирелігійних комуністичних атак 1918–1921 рр., більше так і не відкривали. Відомий випадок, коли сільчани охороняли свою вже давно закриту церкву і відбивали всі спроби зруйнувати її, що почалися в 1929 р. Врешті, у лютому 1930 р. за допомогою пожежної команди, що прибула з поблизького міста, до неї вломилися і зруйнували.
Процес колективізації супроводжувався закриттям місцевих церков. Рутинною справою була конфіскація ікон, які спалювали разом з іншими предметами релігійного культу. У конфіденційному листі одного з окружкомів партії від 20 лютого 1930 р. повідомлялося про п'яних солдатів і комсомольців, які «без масової підготовки… з власної ініціативи закривали сільські церкви, ламаючи ікони і погрожуючи селянам».
Переслідувань зазнавали всі релігії. Газета «Вісті» у номерах за 22–26 грудня 1929 р. повідомляла: у Харкові вирішили закрити церкву св. Димитрія і передати її клубові автомобілістів; у Запоріжжі вирішили закрити синагогу на Московській вулиці та передати приміщення місцевої лютеранської церкви Німецькому робітничому клубові; у Вінницькому окрузі вирішили закрити Немирівський монастир і суміжні церкви; у Сталінському окрузі вирішили закрити римо-католицький костьол і передати приміщення вірмено-григоріанської церкви в місті Сталіно клубові робітників Сходу; у Луганську закрили собор св. Михайла, церкви святих Петра і Павла та Христа Спасителя. Їхні приміщення в подальшому використовували для культурно-просвітньої роботи.
Більше того, закриття церков супроводжувалося переслідуванням будь-якої релігійної діяльності. Після закриття дев'яти великих церков у Харкові міські власті вирішили також «ужити належних заходів, щоб запобігти молитовним зборам у приватних домах після закриття церков».
У селі Вільшани, на Сумщині, як і в багатьох інших селах, було дві церкви. Першу з них — кам'яну — зруйнували і цеглою виклали дорогу, а другу — дерев'яну — розібрало і спалило сільське начальство. Церкви, як правило, закривали після шаленого тиску з боку верхніх ешелонів влади. «Рішення» місцевої сільради мали слугувати лише формальним прикриттям. Але це часто не допомагало навіть після серії арештів та інших заходів. Як і в випадку з самою колективізацією, «сільські сходи» часто були фальшиві. Здебільшого в них брали участь лише місцеві активісти. Або ж використовували просто напади «активістів» без будь-якої гри в конституційні процедури. За свідченням очевидців, спочатку заарештовували членів церковної ради, після чого «активісти» знімали хрести і дзвони, і врешті в «антирелігійному карнавалі» вламувалися до церкви, спалювали її ікони, книги та архіви, розкрадали персні, оздоблення ікон та інші коштовні речі. Церква ставала коморою.
В одному з сіл партійний уповноважений просто одержав наказ перетворити церкву на комору протягом сорока восьми годин: «Новина поширювалася з надзвичайною швидкістю. Десятки селян кидали свою роботу й поспішали в село. Вони кляли, благали й плакали, спостерігаючи знищення релігійних святинь. Не одне лише святотатство їм боліло — в усій справі вони відчували безпосередню образу своєї людської гідності.
“Вони все від нас забрали, — скаржився один літній селянин. — Вони залишили нас ні з чим. Тепер вони позбавляють нас останньої втіхи. Де ж ми будемо хрестити наших дітей і ховати наших покійників? Де ми шукатимемо втіхи в нашому горі? Негідники! Безбожники!”…