Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Разом з тим релігія процвітала. Звіти ОДПУ 1929 р. засвідчують посилення релігійних почуттів навіть серед промислових робітників. «Навіть робітники, які не приймали священиків минулого року, прийняли їх цього року», — зазначалося в одному з них.
Улітку 1929 р. ЦК провів спеціальну конференцію, присвячену питанням боротьби з релігією. У червні 1929 р. відбувся Всесоюзний з'їзд войовничих атеїстів. Протягом наступного року наступ на релігію посилювався з кожним місяцем по всій країні.
Природний інстинкт партійних активістів, справді ленінський погляд на релігію виступили назовні замість колишньої тактичної стриманості. Великий концентрований наступ на церкви розпочався наприкінці 1929 р. і досяг свого апогею у перші три місяці 1930 р.
Розкуркулення було слушною нагодою для атак на церкву та на окремих священиків. Партія дотримувалася погляду, що «церква — це агітпроп куркуля». Друкований орган ЦК, газета «Правда», 11 січня 1929 р. виступила з нападками на селян, «які співають приспів: “ми всі Господа діти” і заявляють, що серед них нема куркулів».
Перша хвиля репресій, що поглинула заможних селян, — «куркулів», супроводжувалася, як і слід було чекати, депортацією священиків. Визначення куркульського господарства, випущене урядом у травні 1929 р., дозволяло включати до цього розряду будь-яке селянське господарство, яке мало «нетрудові прибутки»; священиків саме так і окреслено (партійні агітатори, в гідному порівняння становищі, характеризувалися, навпаки, як «робітники»!).
Власті всіляко намагалися звинуватити священиків у зв'язках з вигаданими «куркульськими організаціями», що, на їхню думку, «мало особливо небезпечні наслідки, оскільки поруч з явними ворогами радянської влади значна частина релігійного люду — селяни — середняки та бідняки, обдурені священиками, часто брали участь у таких організаціях». Відомий випадок, коли в одному з сіл у 1929р. священик та група «куркулів» зірвали здачу зерна, причому у виступі брали участь і селяни-середняки. Головним винуватцем було визнано священика, його засудили до розстрілу, решту просто ув'язнили.
Заарештований священик, якого гнали маршем 50 чи 60 км від села Підвойське до міста Умані (разом із злочинцем, що вбив свою дружину, та злодієм, що вкрав корову), розповідав, як охоронець ганьбив його — «він уважав, що духівники були більші злочинці, аніж грабіжники та вбивці». Подібних, досить типових, епізодів можна навести безліч. У Запорізькій області 73-річного священика заарештували, після чого він помер у Мелітопольській тюрмі; церкву перетворили на клуб. Сільського учителя, сина іншого ув'язненого священика, також заарештували, після чого він безслідно зник.
У 1931 р. богословську семінарію в Маріуполі перетворили на робітничий гуртожиток. А поруч розмістили великий концтабір, де в наспіх зведених бараках, обгороджених колючим дротом, утримували 4000 священиків та деяких інших в'язнів. Від непосильної праці, голоду та знущань тут щодня помирало по декілька чоловік.
Не лише священики, але й кожен, хто так чи інакше був пов'язаний з церквою, не міг відчувати себе в безпеці. Типовий у цьому відношенні випадок стався на Полтавщині, у селі Михайлівка. У 1929 р. тут з ініціативи місцевих властей зруйнували церкву, а голову церковної ради та шістьох її членів засудили до 10 років ув'язнення в таборах.
Селянина могли позбавити громадянських прав і, врешті, розкуркулити лише за те, що його батько раніше був церковним старостою. Синів одного голови церковної ради, засудженого в 1929 р. до 10-річного ув'язнення, переслідували різними способами. Відмовили у видачі документів, позбавивши тим самим можливості залишити село; в колгоспі їм рідко давали роботу, а якщо й давали, то лише найпринизливішу. Врешті їх також ув'язнили.
У донесенні ОДПУ, яке надійшло із Західного району країни, його працівники висловлювали обурення тим фактом, що в одному з сіл місцевий священик насмілився «відкрито виступити проти закриття церкви» [!]. Але не лише священики намагалися врятувати церкви. Відомо чимало випадків, коли селяни, причому аж ніяк не заможні, намагалися запобігти руйнуванню своїх церков, і їх також заарештовували та депортували. Переслідування сотень тисяч селян під час колективізації часто були результатом не стільки соціального статусу, скільки релігійних вірувань цих людей.
Загалом селяни як тільки могли опиралися переслідуванням священиків і закриттю церков. Українська газета «Вісті» у номері за 10 жовтня 1929 р. розповідала про подібний випадок, що стався у с. Маркиха. Коли місцеві власті зобов'язали сільського священика здати державі 450 пудів зерна, селяни зібрали за нього цю кількість протягом півгодини.