Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Офіційну точку зору, якої усе ще дотримуються стосовно історії національного опору, добре ілюструє стаття, вміщена в газеті «Красная звезда» за 10 квітня 1984 р., яка щиро хвалить ранні роки кар'єри покійного Костянтина Черненка, проведені ним у збройній боротьбі проти сил національного опору в складі прикордонних військ ОДПУ «Східного прикордонного округу» Казахстану та Киргизії в 1930–1933 рр. (можливо, автор статті хотів провести паралель з аналогічною боротьбою проти мусульманських партизанів у Афганістані). За офіційними повідомленнями, басмацький рух було придушено у 1933 р., хоча невеликі загони продовжували діяти до 1936 р.
Як і в інших місцях, опір включав забій худоби. У багатьох районах до 5 % худоби було знищено уже в перші тижні колективізації. В одному з радянських джерел йдеться про втрату 2,3 млн поголів'я великої рогатої худоби та 10 млн овець у 1930 р.; за іншими даними, в 1929–1930 рр. через нестачу кормів поздихало 35 % худоби.
Більшу частину вцілілої колективізованої худоби передали великим радгоспам, але через брак пристосованих приміщень, як свідчить одне з джерел, лише в радгоспі «Гігант» з 117 тис. пережило зиму всього 13 тис.
Якщо людські втрати не дуже хвилювали московських керівників, то економічну катастрофу вони сприйняли досить хворобливо, влаштувавши масову чистку місцевого керівництва. На середину 1930 р. лише в двох округах розпущено п'ять районних партійних комітетів, заарештовано сто урядовців. Наприкінці 1932 р. проведено чистку республіканського керівництва.
Напочатку кочовиків часто примушували вступати до колгоспів артільного типу, але на XVI з'їзді партії, що відбувся у червні—липні 1930 р., запізніло вирішили, що ліберальніші ТСОЗи (товариства спільного обробітку землі) — більш ефективна форма об'єднань для напівкочових районів. До 1 квітня 1930 р. було колективізовано 52,1 % сільського населення. На 1 серпня цей показник зменшився до 29,1 %, потім знову підвищився і на 1 вересня 1931 р. становив 60,8 %.
У червні 1930 р. місцеве керівництво вирішило повернути сільськогосподарський реманент і худобу приватним господарствам у кочових та напівкочових районах; але в листопаді 1930 р. воно знову колективізувало сільськогосподарські знаряддя, а в червні 1931 р. також і худобу, в результаті чого піднялася нова хвиля забою великої рогатої худоби та овець.
Узимку 1931 р. в партійних колах визнали, що грандіозні зернові проекти 1928 р. провалилися. Засівалася лише чверть запланованих земельних площ, але продуктивність праці, а значить і її результати, були дуже низькими. В офіційних документах того часу йшлося про нестачу худоби, насіння, знарядь, будівельних матеріалів. Людей переселяли з однієї місцевості до іншої в надії (звичайно, марній), що, можливо, в іншому місці вдасться досягти кращих результатів. До лютого 1932 р. близько 87 % усіх колгоспів у Казахстані та 51,5 % усіх приватних господарств (більшість із них — кочові скотарі) залишилися без худоби. В 1926 р. майже 80 % казахського населення заробляло собі на прожиток розведенням худоби. Улітку 1930 р. цей показник складав лише 27,4 %. Але сільське господарство не давало людям ніякого вибору, оскільки площі орних земель збільшилися лише на 17 %. Наведені дані дозволяють певною мірою осягнути розміри та глибину цієї створеної людьми катастрофи.
Звичайно, казахи забирали свою худобу з колгоспів у тих рамках, в яких це дозволяли їм у першому півріччі 1930 р., а коли в 1931 р. розпочалася нова кампанія колективізації, власники ховали її у віддалених ярах та лісах. Узимку вони мусили забити її, заморозити та сховати м'ясо, маючи вдосталь їжі аж до настання відлиги. Але навесні 1932 р. вже скрізь лютував голод. Лише трохи полегшало з дальшим (щоправда обмеженим) відновленням поголів'я приватної худоби наприкінці 1932 р. — 123600 голів великої рогатої худоби та 211400 овець і кіз — мале число в порівнянні з величезними стадами та отарами, які існували до 1930 р.
Жителі аулів, які раніше постійно споживали м'ясо та молоко, тепер не мали нічого. Багато хто здався, вступивши до колгоспів та радгоспів. Але й там становище було катастрофічним. В одному радгоспі, за словами очевидця, «єдине м'ясо, яке вони мали протягом шести місяців, було верблюже вим'я».
Дехто шукав порятунку в переселенні до інших районів. Але так чи інакше кількість жертв досягла катастрофічних розмірів. Як зазначив радянський історик часів хрущовської відлиги, сталося «величезне руйнування продуктивних сил, яке супроводжувалося численними людськими жертвами».