Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
Штурман скерував промінь прожектора у протилежному напрямі. Вдалині майнуло щось блискуче й відбило промінь. І раптом залунав басовитий механічний голос Роба:
— Бачу світло прожектора. Чекаю наказів.
Але дивним був не оцей позбавлений пристрасті, байдужий до всього на світі голос Роба. Найнезрозумілішим було те, що обидва — і Штурман, і Фізик — почули високий слабкий, аж наче сумний Ботів голос, що ледве долинав до них.
— Я також… бачу світло прожектора…
— Де ти, Боте? — гукнув вражений Фізик. — Чому ти весь час мовчав? Що сталося?..
Штурман застережливо поклав руку на плече Фізика, і той схаменувся. Справді, не можна ж отак засипати Бота запитаннями. Робот, хоч який він досконалий, не встигне відповісти: це ж не людина. І справді, Бот механічно повторював:
— Прошу повторити наказ. Прошу повторити наказ.
Фізик чітко, виразно промовив:
— Чому ти замовк, Боте? — І прислухався, бо голос робота був дуже слабкий, наче долинав з якогось підземелля. Не менш уважно вслухався й Штурман, рука його на плечі Фізика трохи тремтіла.
— Я не замовк, — відповів робот. — Весь час доповідав. Ваших наказів не чув. Гадав: обірвано радіозв’язок. Тепер чую. Бачу згори світло.
— Як згори? Зажди. Розповідай все, що сталося, Боте. Докладно, Боте!
— Я раптом упав. Невідомо куди. Запитав вас. Радіозв’язку не було. Куди йти, не знав. Вирішив чекати наказу. Повернутися не мав змоги. Стіни. Наказу не було.
Ця розповідь була неясна, плутана, хоч Бот і намагався сказати все те, що зафіксувала його механічна пам’ять. Не одразу Фізик збагнув, що робот кудись несподівано провалився, в якесь нижнє приміщення. Там, очевидно, були стіни, що повністю екранували радіосигнали, які він увесь час передавав. Тому космонавти його й не чули, тому не працювали й телеекрани. І тільки тепер, коли до місця, куди він провалився, підійшов всюдихід, радіосигнали, що відбивалися згори, від склепіння великого залу, стали трохи чутними. Саме тоді Бот побачив і світло прожектора, що теж відбивалося від стелі.
Фізик тихо спитав Штурмана:
— Не розумію тільки, чому Бот провалився? Адже він ішов слідом за Робом, а той спокійнісінько пройшов увесь зал…
Штурман знизав плечима:
— Один пройшов, а другого підлога не витримала.
— Справді, хіба ж знати, скільки стоять оці руїни? Отож могли провалитися й ми з нашим всюдиходом?
Штурман знову знизав плечима й спитав:
— Що робитимемо?
— Пораджуся з Командиром, — відповів Фізик. — Адже він не чув того, що сповістив Бот.
За хвилину все було з’ясовано. Фізик узяв із собою моток капронового троса, міцно закріпив один його кінець за гак всюдихода і, поступово розмотуючи трос, рушив уперед. Штурман, що лишився на всюдиході, освітлював йому шлях потужними прожекторами.
Яскраве електричне світло обох прожекторів надавало похмурому величезному залові химерного, фантастичного вигляду. Кутки, яких не сягали промені світла, поринули в темряву, здавалося, особливо густу і загадкову. Але Фізик не мав можливості оглядатися довкола. Він пильно вдивлявся в чіткі сліди, що їх залишили на вкритій порохом підлозі лапи роботів, раз у раз перевіряючи її міцність. Позаду нього був всюдихід, що заливав світлом шлях, а десь у кінці залу, який видавався неосяжним, слабо миготів далекий прожектор Роба. Між цими двома точками мало бути провалля, в якому зник Бот. Де саме?..
Ага, ось воно!
З країв широкого провалля в підлозі стирчали уламки каменю чи бетону, — цього Фізик не знав. А внизу, десь на глибині чотирьох-п’яти метрів, світився прожектор Бота. Наскільки можна було роздивитися при тьмяному нерівному освітленні, на нижньому поверсі також було порожньо; тільки сухий сірий порох товстим шаром укривав підлогу.
“Та невже ж оті марсіяни не лишили по собі жодної речі?” — здивовано подумав Фізик.
Він уже зібрався кинути Боту моток троса, яким той мав прив’язатися, щоб потім всюдихід витягнув його нагору, як раптом помітив у поросі біля лап робота якісь блискучі скалки. Вони тьмяно вилискували у світлі прожектора, що падало трохи вище за них. Здавалося, це були пластинки світлого металу, напівзасипані сірим порохом. Фізик недовірливо примружив очі: може, це були шматки відшліфованого металу, які відламалися од корпусу робота, коли той падав? Він голосно запитав: