Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
Він тремтячою рукою схопив склянку з вином і вихилив до дна.
— Дуже багато! Тільки й радості, що вино… Тільки й надії, що на повернення. Знову до Європи, знову до справжнього життя. Ху, яка спека! Здається, наче тебе поливають сухим окропом… Ху!.. Тільки вино й рятує. Ось, наллю — і вип’ю ще… отак, ху!.. Ще десять місяців бути тут…
Руки лейтенанта безсило звисли по боках крісла.
— Той директор сказав: “Ми даємо вам можливість урятувати свою кар’єру. Якщо все буде гаразд… Усі тонни руди… кожен місяць… ми вас повернемо до Європи. Але — пам’ятайте! — всі тонни руди. Пам’ятайте, що ваша премія залежить від них”. Так сказав директор… а він, бестія, ділова людина! Ху, яка спека!
Помалу лейтенант відчув, як звична сп’янілість охоплює його. Від спеки він зовсім розімлів, але злість не минала — йому хотілося когось бити, комусь суворо наказувати, на когось гримати…
— Та… та я можу померти тут, не дочекавшись… Ой, яка спека!.. Ось вип’ю ще… Так. Мовчати! Хто сміє розмовляти, коли говорю я?.. Мовчати! І ще ось вип’ю. Так краще. Ху!.. А як повернуся до Європи, дідька лисого мене хтось спіймає на шулерстві, коли гратиму в карти. Ха-ха-ха, ніхто не спіймає! Всі ваші гроші будуть мої, чортові дурні. За ці три місяці я придумав новий спритний фокус. Ось, ось… зараз!
Альберт Фаберне витяг з кишені колоду карт — з нею він ніколи не розлучався.
— Ось вони, мої карти. Отак — раз-два-три… бачите? Хоч би скільки у вас було — все’дно я матиму більше очків. Ха-ха-ха!.. Тепер я вже не шулер, а артист шулерства, я професор шахрайства… Мовчати! Хто розмовляє?.. Га? Струнко! Ха-ха-ха!..
Голосний регіт лунав у кімнаті, і солдати боязко прислухалися до нього, проходячи повз будинок: лейтенант Фаберне лютував.
— Ось, іще вип’ю — і не боюся ніякої спеки. Мені на все наплювати. Стривай! Стривай! Де ж вино? Невже я все випив?
Пляшка стояла на столі порожня. Лейтенант Фаберне злісно стукнув кулаком по столу:
— Сержанте! Сержанте Кокілю! Гей, Кокілю! Де ви поділися?
На порозі з’явився невеликий, з довгими руками й коротким тулубом сержант Кокіль, дуже схожий на горилу.
— Слухаю, пане лейтенант.
— Ее… Кокілю, друже мій, дайте мені сюди ще вина. Ця чорна мавпа Нгамі знову кудись зник. Де він, я вас питаю, га? Де той Нгамі? Мовчати! Га?
— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте, він ось тут. Ваш служник Нгамі приніс вам вино.
— Що? Що таке? Нгамі, ти приніс вино?
Висока чорна постать кремезного молодого негра ступила крок уперед, до лейтенанта:
— Так, маса лейтенант, приніс. Ось воно.
Лейтенант навіть посміхнувся:
— Ой, яка ти хороша, чорна мавпо! Ну, давай сюди. Але як ти смієш стояти тут отак вільно? Що? Геть! Геть, мавпо! Ху, яка спека. Вип’ємо, сержанте… Отак… Ху!..
Сержант таємниче нахилив голову:
— Дозвольте доповісти, пане лейтенант. Там делегація від негрів.
— Що? Яка делегація?
— Вони прийшли, пане лейтенант, нібито про щось вас просити. Думаю, пане лейтенант, про податки.
Лейтенант Фаберне навіть закашлявся від сміху:
— Вони прийшли делегацією? Ой, яка кумедна картина! Чорні мавпи прийшли делегацією? Ой, не можу, ха-ха-ха!.. От я їм зараз покажу делегацію, давайте їх сюди.
— Але, пане лейтенант, — голос Кокіля пролунав ще таємничіше, — але, дозвольте доповісти, вони надто стурбовані, гм, збуджені… і з ними старі діди…
Хто кому наказує, сержанте Кокілю? Я вам чи ви мені? Га? Мовчати! Давайте сюди цю делегацію. Ну?..
Знову дзенькнула пляшка: лейтенант готувався зустрінути негрів.
Двері розчинилися. Негри входили боязко, один по одному. Це були діди, дві жінки і навіть старий жрець, обвішаний амулетами. А позаду, немов ховаючись за інших, стояв Нгамі, служник лейтенанта. Обличчя напружене, щелепи стиснуті. Він мовчав. Лейтенант підвів голову. Його права рука схопила з стола короткий ремінний стек.
— Ну, — промовив він, — ну! Оце ви, чорні мавпи, — делегація? Та чи знаєте ви взагалі, що таке делегація? Гаразд, послухаємо вас. Ну, чого ви хочете?
Негри загомоніли всі одразу:
— Маса лейтенант, ми голодуємо…
— І наші діти вмирають…
— Ми не маємо чим їх годувати…
— А солдати женуть копати руду…
— У мене взяли єдине теля…
— А у мене навіть посуд…
— Цитьте ви, — гримнув лейтенант Фаберне, — цитьте! Що? Мовчати! Ха-ха, делегація, а галасує мов на базарі. Ну, кажи хтось один.
І лейтенант переможно поглянув на сержанта Кокіля: а що, мовляв, хіба я погано розмовляю з цими мавпами? Негри знову загомоніли: