Людина без властивостей. Том I
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 9789662355017
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:
Слово це траплялося вже не раз, але не завжди в досить виразному контексті. Наприклад, на означення того, що в наші часи втрачено або що не поєднується з цивілізацією; чи того, що суперечить фізичним інстинктам і подружнім звичкам; чи того, в чому вбивця викликав не лише обурення; чи того, що мала вивільнити паралельна акція; чи набожного споглядання і contemplarlo in caligine divina графа Ляйнсдорфа; чи схильності багатьох людей висловлюватися алегорично і т. ін. Але найдивовижніша з-поміж усіх особливостей слова «душа» — це та, що молоді люди не можуть промовити його, не усміхнувшись. Навіть Діотима й Арнгайм уникали вживати це слово поза зв’язком; адже мати «велику, шляхетну, боязку, сміливу, ницу душу» — так ще можна висловитись, а ось сказати просто «моя душа» — язик не повертається. Воно, слово, створене ніби зумисне для людей літніх, і зрозуміти це можна, лише припустивши, що з віком дедалі відчутніше дає про себе знати щось таке, що нагально потребує назви, а позаяк знайти її не щастить, то зрештою, хоч і знехотя, послуговуються тією, яку спершу зневажливо відкидали.
То як же це описати? Можна стояти чи йти, як завгодно, значення має не те, що перед тобою, не те, що бачиш, чуєш, чого бажаєш, за що берешся й що долаєш. Воно простирається попереду, мов обрій, мов півколо; але краї цього півкола з’єднує хорда, і її площина перетинає навпіл світ. Спереду з цієї площини виглядають обличчя й руки, поперед неї забігають почування й прагнення, і ніхто не має сумніву: те, що ми тут робимо, завжди сповнене здорового глузду чи бодай пристрасти; тобто зовнішні обставини вимагають наших дій так, що це зрозуміло будь-кому, а коли ми, охоплені пристрастю, вчиняємо щось незбагненне, то зрештою і в цьому є своя логіка й свій лад. Та хоч усе тут здається цілком зрозумілим і самодостатнім, не можна позбутися невиразного відчуття, що це — лише щось неповне, половинне. Бракує трохи рівноваги, й людина, мов канатоходець, поспішає вперед, щоб не похитнутись і не впасти. А позаяк поспішає вона вперед крізь життя, полишаючи за собою прожите, то це прожите й те, що належить іще прожити, утворюють мур, і її шлях урешті починає нагадувати слід шашеля в деревині, що хоч би там як звивався, навіть повертав назад, але завжди лишає позад себе порожній простір. І по цьому жахливому відчуттю, що за всім заповненим зостався сліпий, відтятий простір, по цій половині, якої й досі бракує, хоча все вже стало цілим, зрештою помічають те, що називають душею.
Певна річ, у думках, у здогадах, у почуттях про неї ніколи не забувають; залежно від темпераменту людини, душа набуває тоді вигляду найрізноманітніших замінників. Замолоду — — виразного відчуття невпевнености в усьому, що робиш, навіть якщо робиш те, що потрібно. На старість — подиву з приводу того, як мало зроблено з того, що ти, власне, мав намір зробити. У віці між юністю й старістю — втіхи від того, що ти збіса тямущий і славний хлопець, хоч не всьому з того, що робиш, можна знайти виправдання; або що світ теж-бо не такий, яким мав би бути, отож кінець кінцем усе, в чому ти сплохував, виявляється ще й справедливим компромісом; і нарешті, багато людей думають, крім усього іншого, навіть про якогось бога, що носить у кишені те, чого бракує їм самим. Окреме місце посідає тут лише кохання; річ у тім, що в цьому винятковому випадку та друга половина приростає. Здається, немовби кохана людина стоїть там, де звичайно чогось бракує. Душі поєднуються, сказати б, dos à dos[10] і при цьому стають зайвими. Відтак, коли велике кохання юности минає, більшість людей уже не відчувають, що їм бракує душі, й ця так звана дурість виконує вдячне соціальне завдання.
Ні Діотима, ні Арнгайм ніколи не кохали. Щодо Діотими, то ми про це вже знаємо, але й великий фінансист душу мав, у широкому розумінні, незайману. Арнгайм завжди боявся, що почуття, які він викликав у жінок, стосуються не його самого, а його грошей, і тому жив лише із жінками, яким і сам давав не почуття, а гроші. Він ніколи не заводив товариша, боячись, що ним, Арнгаймом, зловживатимуть, а мав лише ділових друзів, навіть коли діловому спілкуванню була притаманна духовність. Отож коли Арнгайм зустрів Діотиму, яку йому судила доля, він мав багатий життєвий досвід, проте був незайманий і ризикував лишитися самотнім, Приховані в обох таємничі сили зіткнулись одна з одною. Порівняти це можна лише з пасатними вітрами, з Гольфстрімом, із вулканічними стрясаннями земної кори; сили, неймовірно більші від людських, споріднені із зірками, почали рухатись, від одного до одного, поза межами години й дня; незмірні потоки. У такі хвилини цілком байдуже, хто що каже. Арнгаймове тіло, підносячись із прямовисної складки штанів, здіймалося, здавалось, у неземній самотності гір-велетів; по другий бік стояла, поєднана з ним хвилею долини, осяяна самотністю Діотима — в модній тоді сукні, яка нижче плечей мала невеличкі буфи, над животом вишукано вивільняла широкий простір для грудей, а нижче від жижок знов прилягала до литок. Шнурки зі скляних перлів на портьєрах мерехтіли, мов брижі на ставку, списи й стріли на стінах поймав трепет опереної й смертельної пристрасти, а жовті томи Кальман-Леві на столах мовчали, як цитринові гаї. Ми святобливо пропускаємо те, з чого обоє почали розмову.