Людина без властивостей. Том I

Якось його ясновельможність відвів Ульріха вбік і сказав:

 — А знаєте, останні сто років родовому дворянству з Гувернерами не щастило! Колись то були люди, імена багатьох з яких потім переходили до енциклопедичних словників; ті домашні навчителі, своєю чергою, приводили з собою вчителів музики й малювання, які з вдячности за це творили речі, що їх нині ми називаємо своєю давньою культурою. Та відколи запровадили нову й загальну освіту і люди мого кола купують, даруйте, докторські ступені, домашні вчителі стали якісь нікудишні. Наша молодь, звісно, має цілковиту рацію, коли вистрілює фазанів і вепрів, катається верхи й шукає гарненьких дівчаток та молодиць; проти цього нічого не скажеш, молодість — вона і є молодість. Але ж колись саме домашні вчителі частину цієї молодої сили спрямовували на те, щоб вона дбала про дух і мистецтво так само, як про фазанів, а сьогодні ми нічого цього не бачимо.

Ось що спало на думку його ясновельможності, і на думку йому часом спадали й такі речі. Зненацька він різко обернувся до Ульріха й виснував:

 — То, знаєте, фатальний сорок восьмий рік розділив буржуазію й аристократію на лихо обом.

І стурбовано зиркнув на товариство збоку. Його щоразу дратувало, коли в парламентських виступах оратори від опозиції хизувалися буржуазною культурою, й потішився б, якби справжню буржуазну культуру можна було знайти в аристократії; але бідна аристократія в буржуазній культурі не могла знайти нічого, та культура була для неї невидимою зброєю, якою її побивали, й оскільки в цьому процесі аристократія чимдалі більше втрачала владу, то зрештою можна було, прийшовши до Діотими, побачити результат навіч. Тим-то у графа Ляйнсдорфа іноді стискалося серце, коли він спостерігав у салоні всю цю метушню; йому хотілося, щоб до виконання «функцій», можливість якого надавав цей дім, ставилися поважніше.