Людина без властивостей. Том I

І раптом граф Ляйнсдорф випростався на м’якому сидінні й спитав Ульріха:

 — Штальбург розповідав мені, пане доктор, нібито ви клопочетесь одним чоловіком?

Від несподіванки Ульріх не відразу збагнув, про що йдеться, і Ляйнсдорф повів далі:

 — Дуже добре з вашого боку. Я про все знаю. Гадаю, зробити пощастить небагато, адже то жахливий тип; але нерідко саме у зв’язку з такими суб’єктами виявляє себе те незбагненно особисте, той потяг до милосердя, який властивий кожному християнинові, і якщо самому хочеться зробити щось велике, то треба щонайсмиренніше думати про безпомічних. Можливо, пощастить іще раз призначити йому медичне обстеження. — Після того, як граф Ляйнсдорф, випроставшись в екіпажі, виголосив, попри тряску, цю довгу промову, він знову відкинувся на м’яку спинку й додав: — Але ми не маємо права забувати, що в цей час усю свою снагу повинні віддавати події історичній!

Власне, Ульріх трохи симпатизував цьому простодушному старому аристократові, який усе ще розмовляв з Діотимою та Арнгаймом, і мало не ревнував його. Адже балачка в них тривала, схоже, досить жваво; Діотима всміхалася, граф Ляйнсдорф стояв збентежений, широко розплющивши очі, щоб нічого не прогавити, а Арнгайм говорив шляхетно й спокійно. Ульріх розчув слова «нести ідеї у владні сфери». Арнгайма він не міг терпіти просто як форму буття, суто принципово, не міг терпіти сам його тип. Таке поєднання розуму, діловитости, безтурботности й начитаности для Ульріха було вищою мірою нестерпне. Він був певен, що Арнгайм ще звечора все зробив для того, щоб уранці на це засідання прибути не першим і не останнім; не мав Ульріх сумніву й у тому, що Арнгайм, виходячи з дому, все ж таки не поглянув на годинника, а востаннє зиркнув на нього, мабуть, перед тим, як сісти снідати й вислуховувати доповідь свого секретаря, що приніс пошту: час, який лишався, Арнгайм використав на внутрішню діяльність, якій мав намір присвятити себе аж до виходу з дому, й, невимушено віддаючись тій діяльності, був упевнений, що вона триватиме рівно стільки, скільки потрібно, бо те, що потрібно, і його час були пов’язані таємничою силою, як скульптура й зала, куди скульптура вдало вписується, або як списометальник і мішень, в яку той попадає, не цілячись. Ульріх уже багато чого чув про Арнгайма й дещо читав. В одній зі своїх книжок той писав, що чоловік, який придивляється в дзеркалі до свого костюма, не здатний діяти рішуче. Тому що дзеркало, створене колись для радощів, — так розмірковував він, — обернулося, мовляв, на знаряддя страху, мов ото годинник, який став відшкодуванням за те, що види своєї діяльности ми вже не чергуємо в природний спосіб.