Людина без властивостей. Том I

Життя Арнгайма заповнювала діяльність; він був людиною реальности і з доброзичливою усмішкою, не без розуміння зразкової суспільної позиції староавстрійців слухав, як на засіданні, свідком якого став, вели мову про суповий пансіон імени Франца-Йосифа й про зв’язок між почуттям обов’язку та військовими походами; йому й на гадку не спадало над цим насміхатись, як те робив Ульріх, бо Арнгайм був переконаний: сприйняття великих ідей свідчить про мужність і перевагу багато менше, ніж уміння в таких буденних і трохи смішних у своїй добропристойності серцях знаходити зворушливе зерно ідеалізму.

Та коли серед усього цього Діотима, цей витвір пластичного мистецтва античности з віденською домішкою, промовила слова «всесвітня Австрія», слова, такі самі палкі й майже такі самі по-людському незрозумілі, як полум’я, його щось узяло за серце.

Про нього розповідали одну історію. У своєму берлінському будинку він мав залу, напхом напхану бароковими й Готичними скульптурами. А католицька церква (Арнгайм був до неї вельми прихильний) своїх подвижників і святих зображує переважно в дуже блаженних, ба навіть захоплених позах. У тій його залі святі помирали в усіляких позах, і душа викручувала тіло, як ото викручують білизну після прання. Перехрещені, мов шаблі, руки й покалічені шиї, вихоплені зі свого первісного оточення й зібрані в чужому домі, справляли враження збориська кататоніків у божевільні. Ця колекція діставала високу оцінку й принаджувала до Арнгайма багатьох мистецтвознавців, з якими він провадив учені розмови, але нерідко засиджувався в залі й у цілковитій самоті, і тоді на душі йому бувало зовсім по-іншому; у нього зринав схожий на переляк подив, так наче перед ним поставав якийсь напівбожевільний світ. Він відчував, що в моралі на самому початку палав невимовний вогонь, уздрівши який навіть такій розумній голові, як він, тільки, мабуть, і лишалося б, що витріщатися на обгоріле вугілля. Цей невиразний вияв того, що всі релігії й міфи виражають в оповіді, нібито на самому початку закони людині подарували боги, відчуття, отже, первісного стану душі, хоча трохи й моторошного, проте, мабуть, гідного любови богів, становило тоді дивну окрайку тривоги навколо його загалом досить самовдоволеного плину думок. А поратися в саду Арнгаймові допомагав тоді глибоко простий, як висловлювався сам Арнгайм, чоловік, з яким він часто розмовляв про життя квітів, тому що в таких людей можна навчитися більше, ніж у вчених. Аж поки одного дня Арнгайм виявив, що той чоловік його обкрадає. Він, можна сказати, просто-таки відчайдушно цупив усе, що міг пірвати до рук, а виторг відкладав, щоб стати незалежним; він тільки про це й думав, день і ніч; та якось зникла й одна невеличка скульптура, і поліція, викликана на допомогу, все й розкрила. Того вечора, коли Арнгаймові повідомили про цю новину, він звелів привести винного й цілу ніч докоряв йому за хибний шлях, на який той ступив у своїй користолюбній пристрасті. Розповідали, що сам Арнгайм тоді дуже хвилювався й часом у темній сусідній кімнаті мало не плакав. Бо заздрив тому чоловікові, заздрив з причин, які не міг собі пояснити; а другого ранку Арнгайм передав крадія поліції.