Українець і Москвин: дві протилежності

Усім примітивним народам несила думати абстрактними категоріями; їм сила думати лише конкретними, намацальними. Абстрактну тямку «влада» їм сила уявити собі лише в конкретній постаті реальної особи, ім’я якої вони знають, портрети якої вони бачать. У першій частині цієї книги ми показали глибокий примітивізм московської НАЦІЇ, с. т. всіх її суспільних верств — від дикого мужика до професора, академіка включно. Саме в цьому духовному примітивізмі москвинів лежать корені їхньої гарячої туги за персоніфікацією державної влади. Але тепер по цій тузі–надії вдарила — несподівано для самих москвинів — їхня власна демагогія.

В. Лєнін задовго до 1917 року — ще на еміграції — добре бачив, як буде виглядати в дійсності теоретична формула «диктатура пролетаріяту» в Московщині. Але він розумів також, що без допомоги пролетаріяту не можна буде здійснити диктатури НАД тим же пролетаріятом. Не було іншого виходу, як обдурити той пролетаріят найцинічнішою демагогією: «вся власть совєтам», «рабочє–крєстьянскоє правітєльство», «бєй буржуєв», «мір хіжинам» і т. п. Підступ вдався — «рабочє–крєстьянскає правітєльства» взяло свій пролетаріят в такі «єжові» рукавиці, про які не сміло й снити царсько–дворянськє «правітєльство». Але поки так сталося, московський пролетаріят встиг засмакувати влади також. Ніколи ще в своїй історії він не мав таких величезних можливостей грабувати безкарно і досхочу хахлацький білий хліб, сало, цукор, ґвалтувати жінки, насолоджуватися руйнуванням зненавидженої ним європейської культури. Московський мужик (і немужик) відчув свою силу, зрозумів, що і він є «власть». На такий вилім у московській уяві одноособової, персоніфікованої влади В. Лєнін та його наступники примушені були вважати; примушені були затримати цю ілюзію — створити пародію виборів, дбаючи одночасно, щоб вона не виросла на конкурента, кандидата на справжню владу. В такий спосіб була, хоч і не зруйнована, проте поважно надщерблена віра москвина в єдиноспасенність одноособової, персоніфікованої, необмеженої державної влади. Основа імперії дістала чималу розколину. Московська провідна верства зрозуміла, що з кожною поразкою, з кожною невдачею на міжнароднім чи домашнім полі ця розколина буде ширитись і поглиблюватися і призведе до зневіри москвинів в свої сили з неминучим наслідком — розвалом імперії. І може, це було б уже сталося, але москвини мають величезне історичне щастя. Ніколи ще в своїй історії європейці (згл. американці) не були на так низькому духовому поземі, як нині. Його з повним правом можна назвати прострацією духа, паралічем волі, стагнацією творчої думки. Це і використали москвини на всі 100%. Старі московські царі не сміли мріяти і про одну соту тих успіхів, що їх мають теперішні їхні царі. Хоч які нахабні були старі царі, але їм і до голови не приходила «дєрзость» (нахабство) вимагати рівноправности московської мови на міжнародних конференціях. А тепер та жалюгідна мішанина татарщини, німеччини вживається в міжнароднім житті нарівні з великими європейськими мовами — англійською, французькою. Якби 50 років тому хтось був запропонував викладати в європейському чи американському університеті московську мову та літературу, то професори та студенти були б реготалися з такого жарту. Тепер московська мова і література викладається в кількадесятьох університетах. Що більше! Американський уряд дав московським емігрантам пів мільйона доларів на видання журналів та книжок московською мовою. Уявіть собі почуття московського Ваньки, що йде вулицею якоїсь європейської столиці, вулицею, яка називається Пушкінська і на якій стоїть великий пам’ятник В. Лєніна. Хіба ж не мають чим пишатися тепер москвини? Вони і пишаються, і чимраз більше «наґлєют» (нахабнішають). Сміючись, плюють Европі й Америці поміж очі, а ті втираються і вдають, що то була «Божа роса».