Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Чому європеєць (отже, і українець) дивиться на нові теорії скептично, приймає чи відкидає їх розумом, а не почуттям, як Москвин? Відповідь на це дає історія. Розум європейця виростав і розвивався довгими століттями на ґрунті ще праісторичної культури, потім культури старої Греції та Риму, потім християнства. Европеєць САМ творив нові ідеї. Нові ідеї породжували ще новіші; повставала боротьба ідей, конкуренція творчої думки. В такій атмосфері цілком природньо виховувався скептицизм, критичне наставления до нових ідей. Розум європейця розвивався і кріпшав. Це породило великі культурні рухи в Европі: Ренесанс, Реформацію, Лібералізм. У тому культурному житті Европи брала участь і Україна, бо ж була географічно і духово складовою частиною Европи аж до часів масового помосковщення (або спольщення) своєї провідної верстви десь у XIX ст.
Московщина від першого дня свого народження і протягом всієї своєї історії була ізольована, відгороджена від Европи перше своїм географічним положенням, а потім культурно–політичними чинниками. В X ст. до Московщини прийшла невелика ґрупа європейців — київських князів з їх військом і адміністрацією. Згодом в XI і дальших століттях приходило ще трохи більше європейців — київські християнські місіонери. Історична доля не дала тим першим цивілізаторам Московщини посіяти європейську культуру на московському ґрунті досить часу, бо вже в XIII ст. Московщина увійшла до складу Татарської держави і протягом дуже короткого часу потатарщилася, а точніше, з’єднуючи угрофінські духові первні з татарськими, заклала тверді, непохитні — як потім показалося — основи московської національної «культури». Зруйнована татарами Україна, не могла посилати вже своїх цивілізаторів ще довгий потім час, отже, обірвався цей єдиний зв’язок Московщини з Европою. Таким чином, до Московщини не дійшло навіть відгомону великих культурних рухів творчої думки Европи. Московщина на довгі століття законсервувалася у власнім соці. Очевидячки, це ніяк не сприяло народженню і розвиткові критичної у них думки.
Щоб ліпше зрозуміти дальший процес творення московської національної (була у них ще і ненаціональна) провідної верстви, мусимо бодай у двох словах згадати про один надзвичайної, ба, вирішальної ваги чинник у тому процесі, про національний інстинкт москвинів.
Кожний школяр знає, що дикі тварини чи птахи керуються не розумом (чи не лише розумом), але якимсь, не знаним ще людям почуттям, що його ми назвали також неясним терміном «інстинкт». Що він, властиво, є і які є його органи в живій істоті, — наука нічого про це не може сказати конкретного. Знаємо лише з фактів життя, що існує. Напр., журавлі нехибно «знають», коли треба летіти у вирій і в якому напрямі. Вони летять зимувати на південь за тисячі кілометрів від місця народження і повертаються на другий рік точнісінько до місця свого народження, не помилившись навіть на кілька метрів. Так само бджоли. Вони відлітають на кілька кілометрів від вулика і вертаються до вулика, не помилившись навіть на кілька сантиметрів.
Керується інстинктом і двонога звірина — людина, і то в далеко більшій мірі, як ми думаємо. Відомий соціолог проф. К. Юнґ пише: «Значно глибші за сили розуму лежать у нас сили емоціональні та інстинктові. Останні лежать на расово старших основах нашого єства. Те, що ми так часто приймаємо за свідоме рішення, є в дійсності чини спричинені інстинктово–емоціональною стороною нашої натури; вони прикриті серпанком розумування або прикриті виправданням, яке прийняло б наше суспільство» (К. Young. «Source Book for Social Psychology»). В. Парето каже: «Історія робиться почуттями, інстинктами, пожаданнями та зацікавленнями, що їх мотивується розумом» (V. Pareto. «General Sociology»). «Нема в світі одної людини, яка завжди керується лише холодним розумом у своїх поступованнях. Це значить, що кожна людина є щось більше, ніж думаюча істота. Кожна людина має почуття й інстинкт, і вони є головним двигуном людських вчинків» (F. Е. «The Propaganda Menace»). Подібне пише і наш В. Стефаник: «Мозок має бути всім, що кермує нами. Так каже матеріялізм. Але мозок ніколи наперед не знає, чому ми так робимо або поступаємо. Як чин вже є — мозок аналізує вчинок, але відмінити вчинку не годен. Є щось більше, як мозок. Є щось таке, від чого ми залежні і мозок також. Най це буде душа, най це буде Бог, най природа. Все одно, але є» (лист до О. Гаморак). І Д. Донцов вже сотки разів нам нагадує про величезну, навіть вирішальну роль почуття в житті нації. «Інстинкт самозбереження пануючої нації є незалежний від теорій, а є підсвідоме почуття того, що є для неї корисне, а що ні. Це є почуття своєї вищости як раси, що має право і хоче їздити на чиїйсь спині. Ось що в критичні для Московщини дні 1917 року дало перемогу їхній правлячій верстві, її інтелігенції над іншими і тим рятуючи від розпаду імперії. Як і завжди, будуючим чинником був непомильний національний інстинкт, алогічне розумовання, яке кпить з теорій, нехтує фразами, а кермується лише тим, що є для його колективу корисне, а що шкідливе» (Д. Донцов. «Нині і вчора» // ЛНВ. — III. — 1931).