Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Віра нації в свою силу є основою її державности. Психологічно москвин ототожнював віру в свої сили з вірою в свого царя. І тому кожний наочний вияв сили свого царя радісно вітав, бо той вияв скріплював силу Москвина в самого себе, в свою силу. Ось чому москвини наділяли титулом «великий» лише тих своїх царів і диктаторів, які завойовували нові краї, як, напр., Пьотр І, Єкатєріна II, В. Лєнін, Й. Сталін, а такі, як Александр II, що скасував кріпацтво і реформував адміністрацію, титулу «великий» не дістали. Отже, доки віра Москвина в свого царя була сильна і непорушна, доти основа імперії була сильна і непорушна. Одного слова царя (диктатора) вистачало, щоб Москвин з ентузіязмом ішов «усмірять бунтавщіков».
Поразка в Кримській війні 1856 року зробила першу розколину в тій вірі. Тодішня московська інтелігенція, відірвана від свого народу і від реального життя, захопилася соціялізмом (нігілізмом) і почала підточувати «основи» — поширювати ту розколину. Але московський мужик своїм нехибним інстинктом «знав» ліпше за свою інтелігенцію, що без царя розпадеться їхня імперія, тому на соціялістичну пропаганду «далой царя» відповів тим, що помагав поліції вишукувати й арештовувати «бунтавщіков». І вони примушені були викинути з формули «далой царя» слово «цар», а поставити на його місце «буржуй». Це вже припало дуже до вподоби ментальності Москвина, цього щирого адоратора всяких «разбойнічкав».
Поразка в японській війні 1905 року була величезним ударом по вірі Москвина в свого царя. Та віра захиталася; захиталася основа імперії — віра москвинів в свого царя, себто в свої сили, а дурненький Нікалай II додав ще фатальну для імперії помилку — дозволив скликати парламент (Ґасударствєнную Думу), поширив права місцевої самоуправи, полегшив цензуру преси, с.т. дав можливість руїнникам свідомим (немосквинам) і руїнникам несвідомим (москвинам) нищити віру в царя, підкопувати «основи». Упадок імперії став лише питанням часу, і, як показалося, дуже короткого. В 1917 році імперія почала падати. Врятував її знову «прастой рускій мужичьок» — московський народ. Він знову інстинктово «зрозумів», що «бєз царя дєла не пайдет» — імперія розвалиться, не буде кошари і охорони від вовків.
Ми не вважаємо В. Лєніна за велику індивідуальність, але мусимо визнати, що він добре розумів (чи також інстинктово відчував) исихологію Москвина і роль його віри в свого царя. І він дав москвинам нового царя — «савєтскую власть». Що таке «савєтская» москвин (мужик й інтелігент однаково) не знав, але знав, що таке «власть». Знав, що власть — сила. Сила, що «всьо может здєлать». Воскресла у москвинів віра в свої сили, і на заклик «власті» кинулися «усмірять інародцев», що були збунтувалися і відокремилися від імперії. Врятували імперію. Кошара забезпечена. В. Лєнін дістав титул «великий».
Хитрий грузин зрозумів стратегію свого вчителя і протягом цілого свого царствування робив усе, що міг, щоб у Москвина не захиталася віра в нового царя. Вона, і справді, не захиталася, незважаючи на такі масакри, як знищення трьох чвертей московської військової еліти (справа ґен. Тухачєвского). Але величезна поразка 1941 року її захитала. Ця поразка пригадала москвинам поразки 1856, 1905, 1917 років. Вони зрозуміли також, що реформи Алєксандра II, конституція Нікалая II і т. п. в московських умовах були фактично чинниками, що руйнували основу імперії — віру москвина в свого царя, в необмежену державну владу. Москвини зрозуміли, що для московської психіки і правосвідомости єдино можливим і реальним способом не допустити до розпаду імперії — це «твьордая власть», с. т. традиційна зцентралізована, націоналістична деспотія. На цей шлях вони і повернулися після 60–річної перерви (1856–1917) в 1917 році. Правда, в перші роки були примушені українською національною стихією дещо попустити віжки «інародцам», зокрема хахлам, давши тимчасово «українізацію», НЕП тощо, але одразу ж, як тільки набралися сили, виправили одним страшним ударом в 1933 році цю свою невільну помилку. По страшній поразці 1941 року москвини вже твердо стали на свій традиційний шлях Іванів, Петрів, Єкатєрін. Але на тому шляху лежала велика колода — брак ПЕРСОШФІКАЦІЇ «власті», бо стара персоніфікація — «совєтская власть» ганебно скомпрометувалася в 1941 році.