Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Бо менш, ніж за годину всі троє дісталися кінцевої мети.
Спершу побачили ворота.
Точніше — залишки обплутаної колючим дротом брами, збитої з міцних дощок. Її розворотило не вибухом, просто зламали. Ліва стулка, відламана від міцного стовпа, валялася на землі. Права лишалася в первісному стані, але насправді нічого не закривала й проходу не заважала. Загалом, як уже зрозумів Левченко, тут колись була звичайна лісова галявина, оточена з усіх боків стіною лісу. Від основної дороги, котра, судячи з карти, проходила за півтора десятки кілометрів звідси, прорубали просіку, викорчувавши пенькі. Місця достатньо, аби проїхав транспорт. Саме на неї вони вийшли, зробивши в лісі гак.
Попередження про мінне поле розмістили не посередині колії, але й не на самому початку. Видно, той, хто вкопував стовп та мінував дорогу, не хотів, щоб його могли побачити випадкові люди. Бо в такому разі замінована дорога сама по собі привертала увагу.
Отже, прикинув Андрій, мінне поле — здебільшого страховка. Спроба залякати, зупинити, попередити. Та при цьому мінер–самоук був переконаний: сюди, в цю частину лісу, сторонні не полізуть. Або почнуть обстежувати її не скоро. Значить, розраховував на те, що про існування секретного табору нікому з сатанівців та довкола селища невідомо.
Звідки така впевненість?
Відповідь проста: всіх ліквідовано.
Схоже, той, кого вирахував Левченко, не без підстав вважав себе єдиним хранителем місцевої таємниці.
На темному, безхмарному цього вечора небі вже висіло бліде місячне кружальце. Похмуре світло більше приховувало, ніж відкривало їхнім поглядам оточені парканом забудови. Вірніше, те, що лишилося від бараку, казарми та основної, великої будівлі, котра становила верхівку цього своєрідного трикутника. Споруду розташували точно посередині між блоком та казарменим приміщенням, при цьому вона трошки видавалася вперед та заходила в глибину, ближче до краю галявини, а отже — до лісу.
Як усе це виглядало раніше, доводилося гадати. Андрієві не хотілося ламати собі над цим голову. Він бачив повністю зруйновані вибухами барак та казарму, і лише частково — головну забудову. Зі свого місця Левченко не міг толком все розгледіти. Треба наблизитися.
Витягнувши пістолет, він кивком звелів Теплому йти вперед, через пошкоджену браму. Хоча в обнесеному колючкою периметрі теж зяяли діри.
— Що таке? — визвірився Жора.
— Шуруй. Скільки нагадувати, що собі за спину я тебе не пущу?
— З голими руками не піду. Ствол давай.
— Зараз. Штани хіба підтягну, — гмикнув Андрій. — Не бійся, ми поруч. Схоже, є для тебе робота. Якщо сейф десь і зберігся, то он у тих руїнах.
Тут же, ніби згадавши щось важливе, Левченко дістав пістолет Теплого. Мовчки простягнув Вовкові. Той кивнув, вправно пересмикнув затвор, досилаючи патрон у патронник. Тепер на Жору в місячному сяйві дивилися два дула.
— Давай, — мовив Ігор.
— Борзий став, значить, — Теплий цикнув слиною крізь зуби. — Ну–ну, давно в погребі сидів.
— Недавно, — погодився Вовк. — Воруши копитами, Жоро.
Потерши долонями об штани, бандит посунув уперед, зрозумівши — більше з ним не говоритимуть. Зробивши Ігореві знак, Андрій рушив за ним, попередив при цьому:
— Тримайся на відкритій місцевості.
— Ти про що, начальнику? — Теплий глянув через плече.
— Про те саме. Жити хочеш — дивись по сторонах. Йди так, аби тебе ніхто не міг обійти. Тебе, Вовче, теж стосується. Вважай.
— Може, поясниш?
— Самі побачите. Хоча… Краще б до цього не дійшло.
— До чого? Загадками говориш, начальнику. По–моєму, біса женеш.
— Ворушися, Жора. Ми прикриваємо. Твоя смерть не в наших інтересах. Але він може ховатися там, усередині десь.
— Хто — він?
Це, не змовляючись, запитали одночасно Ігор Вовк і Жора. Весь час невеличка група продовжувала неквапом рухатися, вже проминула браму, зайшла за периметр. Вони чекали відповіді, хотіли її знати. Андрій визнавав за ними це право. Адже, як би не ставився до Теплого, зараз той ризикував однаково з усіма. Проте від негайних та бодай поверхових пояснень стримувала відсутність у самого Левченка чіткого уявлення про те, як краще все пояснити. Аби почуте не прозвучало для обох надто неймовірним, щоб відразу повірити.
Признався подумки собі самому: теж не готовий до кінця прийняти все, до чого додумався, побачивши вовченя. Не здатен пояснити, картина якого злочину намалювалася в його голові. Звісно, Андрій збирається вимагати пояснень від того, хто, на його думку, може їх дати. Але не тепер.