Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Жора повільно посунув на Вовка.
Андрій рішуче став між ними:
— Стоп! Ша! Розійшлися! Ти знайшов, коли згадувати про дитинство, — Левченко ще не зрозумів, чи треба готовий співчувати бандитові й зраднику, тож розвернувся до Ігоря: — А ти теж хороший. Казки розповідаєш. А нам — слухати. Закрий рота. Ти, Жора, теж. Далі говоримо тільки по ділу. Тим більше, Вовче, він діло говорить.
— Хто? — питання прозвучало награно, адже Ігор чудово розумів, про кого говорить Левченко.
— Наш товариш, — Андрій навмисне наголосив на останньому слові. — Ми вороги. Громадянин Теплов прекрасно це знає. Нема смислу це від нього приховувати, так чесніше. Але поки ми тут, у лісі, він наш товариш. Всі в одному човні, сказано. Треба часом визнавати, що вороги теж кажуть правильно.
— Визнаю, — змирився Вовк. — У чому правий?
— Там, далі, по колії за стовпом, мін може й не бути. Зате цілком може бути, що їх натикали кругом.
— Варіанти?
— Мало, — визнав Андрій. — За інших обставин ще можна обережно обстежити все кругом. Навіть викликати саперів. Зараз… навіть не знаю. Не підемо ж ми троє навмання в різні сторони…
— Не треба, — Вовк для чогось старанно потер долоні об штани. — Я трохи знаю саперну справу. На фронті довелося як ставити міни, так і знімати.
— Пропозиції?
— Йти шляхом найменшого опору, — Ігор кивнув вперед на прокладену колію. — Там або міни є, або нема.
— Багатий вибір, — оскалився Теплий. — Головне, Офіцере, мудрий. Як кажуть товариші командири, стратегічний.
Левченко вирішив не слухати Жору, хоч погоджувався з ним.
— Поясни.
— Складно тільки на перший погляд, — мовив Ігор. — Припустимо, цей стовп для того, аби збити з пантелику. Щоб ми чи такі, як ми, пішли в обхід і попалися. Стане ясно, коли перевіримо, чи справді там заміновано. Якщо міни стоять, цілком можна спробувати обережно розчистити прохід. Їх тут багато не натикали.
— Чому?
— Бо ставили їх, виглядає, перед самим відступом. Навряд табір чи об'єкт, до якого ми прямуємо, згортали довго та планомірно. Я хоч і сидів уже на той час у тюрмі, знаю: наступали наші стрімко, йшли у цьому напрямку на прорив. Мене, чесно кажучи, взагалі дивує, чому тут мінне поле.
— Тобто?
— Охороняти після згортання й ліквідації нема чого. Лише припускаємо, що там міг лишитися сейф. Раз є табличка з попередженням і напевне можуть стояти міни, значить, там дійсно щось лишилося. А той, хто мінував, місце оберігає. Й мав намір туди повернутися.
Ось ще фрагмент, подумав Левченко.
Дивуючись, як тепер усе точно лягає в загальну картину того, що сталося. Котру він намагається відтворити, навіть переймаючись іншими, загальнішими проблемами. Вголос, звісно, цього не сказав. Не слід починати пояснювати зовсім уже не потрібні зараз рече. Натомість підсумував:
— Не тепер, пізніше про це поговоримо. Значить, Вовче, я так розумію, є міни чи нема, треба йти по прямій і перевіряти самим?
— Ага.
— Впораєшся?
— Сапери колишніми не бувають. Спробуємо. Ліхтарик даси?
Андрій видобув із кишені шинелі плаский трофейний німецький ліхтарик. Засунувши його до своєї кишені, Вовк зиркнув на Теплого.
— У тебе, Жоро, були знамениті ключі, інструмент.
— Не про твою честь, — огризнувся той.
— Іншого гостряка в нас нема. Ніж потрібен, але й металевий довгий ключик згодиться.
— Дай йому, — розпорядився Левченко.
Знизавши плечима, Теплий артистичним жестом вивудив невеличку в'язку саморобних, але все одно — майстрових відмичок. Підкинув на долоні раз, другий, гмикнув, жбурнув Ігореві під ноги.
— Підніми, — суворо звелів Андрій.
— У злиднів слуг нема, — парирував Жора.
— Я сам, не треба.
Нахилившись, Вовк узяв в'язку. Вибрав найдовший і найтонший ключ. Зітхнув, спокійно повернувся й ступив уперед, за стовп, на колію.
Зробивши крок, з наступним не квапився. Зупинився, затримав ногу в повітрі. Поставив, де була, обережно присів, став навкарачки, ліг на живіт. Повільно поповз по пластунському. Завмер лиш на трошки, виймаючи ліхтарик, присвічуючи перед собою.
Левченко й Теплий принишкли.
Потягнулися хвилини. Кожна з них була цінною й могла стати фатальною — але витратити їх було потрібно.
Ніхто з них не рахував, скільки минуло відтоді, як Вовк почав прочісувати колію. Навпаки, здавалося — час принишк разом із ними. Раптом виникло відчуття: в лісі, поруч із ними, хтось є. Хоч поки підозра нічим не підтверджувалася, довкола трималася тиша. Тому обоє синхронно здригнулися, коли почули спереду Ігорів вигук, чи то переможний, чи навпаки — тривожний: