Повний місяць

Поруч хтось важко й голосно дихав.

З'явилося відчуття: застрелена людина–хижак тут не одна. Поки вони гуртом намагалися впоратися з одним, інші непомітно підкралися, оточили й зараз нападуть разом, не давши прийти до тями. Ще не зрозумівши, чим із ними далі воювати, адже обойма його ТТ порожня, Левченко, тим не менше, машинально ступив убік. Розвертаючись на ходу й готуючись зустріти наступного нападника лицем до лиця.

Проте за спиною нікого не було. Та й кругом, на плацу, більше не помічалося небезпечних постатей. Але хтось все одно хрипко й важко дихав, немов набираючись сил для атаки.

Лиш цієї миті до Андрія нарешті дійшло: чує власне дихання.

Машинально поправив кашкет. Роздратовано сплюнув. Голосно, вклавши всю лють та ненависть, завернув матюком, ніби хотів тим самим докричатися до остаточно вже загуслої темряви. Місячне колесо закотилося за хмару. Галявину й покинутий, напівзнищений табір, котрий перетворився на лігво людиноподібної істоти, нічого не освітлювало. Хіба очі звикли, та Левченко все одно поліз по ліхтарик.

— Е, начальнику, — озвався Теплий.

Вперше за весь час у його голосі не чулося наглості, блатної самовпевненості та погано прихованої зневаги.

— Чого треба?

— Що це було? Ти ж знаєш, гадом буду.

— Куди вже більшим гадом, — втрутився Вовк, далі лежачи на землі. — Левченко, руку дай. Сам не встану. Ця твар мені точно праву перебила.

— О, ти теж про тварину! Слухайте, братва, по–моєму, він або здичавів тут у лісі, або таким народився. Люди ж так себе не ведуть.

— Так, як ти, люди теж себе не завжди поводять, — процідив Левченко.

— Ми кусатися знову почнемо? Ця тварюка могла загризти нас усіх, гуртом чи по одному! І бігали ми від неї всі разом! Начальнику, давай, колися. Знаєш, що воно таке і звідки, зуб даю!

— Впав мені твій зуб на одне місце, — Андрієві зовсім не хотілося добирати виразів. — Щось трошки знаю, про інше здогадуюсь. Є підозра, повну відповідь знайдемо в сейфі. Тільки б він там був.

Відчуття реальності поволі поверталося. Нашаривши в кишені шинелі запасну обойму, Левченко виклацнув порожню, загнав повну, дослав патрон у патронник. Потім, так само неквапом, допоміг підвестися Ігореві. Його права рука нагайкою теліпалася вздовж тулуба й навіть у густих сутінках виглядала неприродно вивернутою. Не стримався, спробував торкнутися.

— Не лізь! — відсахнувся Вовк. — Там ніби серйозно. Чую, наче кістка стирчить.

— Шину треба накласти.

— Без тебе знаю. Пізніше. Не для того прийшли. Якщо більше таких чудовиськ тут нема, потерплю.

Андрій нарешті згадав про вбитого ворога. Підійшов, нахилився, присвітлюючи собі ліхтариком. Той, кого кожен із трійці вже визначив по–своєму, лежав горілиць. Розчахнуті мертві очі дивилися вгору, половину лиця залила кров. Але попри це Левченко міг розгледіти його уважніше.